Розділ 39.

Його погляд пронизав мене до самої глибини, і я раптом відчула, як світ звузився до двох чорних зіниць, що ставали все ближче. Не пам’ятаю, хто перший нахилився. Лише подих — теплий, пульсуючий — ковзнув по моїх губах, і це було наче зірваний стоп-кран.

Він притягнув мене до себе, і наші вуста зустрілися так жадібно, наче він довго мандрував пустелею й нарешті торкнувся води. Поцілунок захопив мене цілком — гарячий, безкінечний, той, що забирає повітря, але віддавати його зовсім не хочеться. Це була не просто пристрасть, це був спогад і нове відкриття водночас — щось знайоме, але потужніше, глибше, ніж будь-коли раніше.

Задихана, все ще тремтячи від емоцій, я промовила:

— Ти перевершив мої сподівання. Підняв у мені такі почуття, яких ніколи раніше не викликав жоден чоловік.

Він посміхнувся — тихо, майже ніжно, — і провів кісточками пальців по моїй щоці, ніби запам’ятовуючи цей момент на дотик.

— Ти, як стигла вишня, яку хочеться смакувати… а потім довго згадувати смак.

Він нахилився знову, і його губи торкнулися моїх лише краєм — дражливо, легко, як пір’їнка, що падає на шкіру.

— Дякую за десерт, — прошепотів, і, розвернувшись, вийшов із кімнати.

А я залишилася стояти посеред тиші, немов після стрімких атракціонів, коли земля ще хитається під ногами. В голові калейдоскопом миготіли спогади й нові відчуття, а десь глибоко зароджувалося щось небезпечне й солодке водночас.

Віра.

Віра в те, що ми можемо мати… Шанс?

Наступні кілька днів ми так і не перетнулися. Здавалося, Денис свідомо дав мені час і простір — ніби хотів, щоб я сама розібралася зі своїми думками. І лише в середу, посеред робочого дня, до мого кабінету завітала служба доставки.

У руках кур’єра був розкішний букет. Серед квітів — маленька візитівка, на якій красувалося зображення стиглих вишень. Я навіть не сумнівалася, від кого він, але все ж розгорнула картку.

«Смак твого поцілунку заважає мені заснути».

Мене огорнуло тепло, змішане з легкою тривогою — тією, що з’являється, коли почуття починають рости надто швидко. І в ту ж мить на телефон прийшло повідомлення:

— Ти ж щодня вечеряєш? Чому б нам не зробити це разом? Іван, якщо що, не проти… піци. Я знаю чудову піцерію.

Я усміхнулася. Змовники. Але, щоб не виглядати надто нетерплячою, витримала невеличку паузу перед відповіддю. Зрештою написала: Згода.

Майже відразу прийшло ще одне:

— Я заїду за тобою. Твоє авто віджене мій водій, поїдемо на моєму.

Я знову всміхнулася, цього разу ширше. Ба який продуманий.

І тоді я зловила себе на несподіваній думці: я більше не бачу в ньому того юнака з минулого. Переді мною — інший чоловік, нова людина, яку я лише починаю пізнавати. І мені було легко з цим новим Денисом. Легко — але не просто з тією таємницею, що стояла між нами, як тінь у кутку кімнати.

Я мучилася питанням: як вчинити? З одного боку, можна було й далі мовчати — їхні з Іваном стосунки розвивалися добре, наші ж ще трималися на тонкій нитці можливостей, і ніхто не знав, куди вони заведуть. Денис уже був у житті мого сина, а ким він стане й на скільки довго — залежало тільки від нього.

Але з іншого боку… Мовчання було неправдою. І не лише перед ним чи Іваном. У цю павутину недомовок були вплетені дідусі, тітки, і я сама. Я жила з відчуттям, що постійно тримаю в руках непевний баланс, і будь-яка правда може його зруйнувати.

Колись ми з Денисом домовлялися, що у стосунках будемо чесними. І зараз я могла виправдати своє мовчання лише тим, що ми з ним офіційно… ще не в стосунках.

Я вагалася, чи розповісти правду, і ця невидима межа між нами залишалася недоторканною. Та, схоже, Денис вирішив інакше: він почав поступово вплітатися у наше життя, роблячи це так невимушено, що я не встигала опиратися.

Я вийшла з будівлі і відразу помітила їх удвох — велику і малу версії, що стояли, спираючись ліктями на капот машини. Їхні пози були майже дзеркальним відображенням одна одної: обидва трохи нахилені вперед, голови злегка повернуті вбік, руки схрещені чи зігнуті, ніби вони мовчки ділилися однією думкою, перебуваючи у повній гармонії.

Іванко помітив мене першим і з радістю кинувся назустріч.

— Мамо, правда, дядько Денис молодець, що придумав повечеряти не вдома!

— Так, але ти міг би хоч попередити, що сьогодні не все йде за планом і тебе з тренування забирає Денис.

— Та, мамо, а який же це тоді був би сюрприз? — і тихенько додав, — тільки не сварись на дядька Дениса.

Я усміхнулася у відповідь і лагідно прошепотіла:

— Обіцяю, не буду.

Ми поїхали у маленьку затишну піцерію, де запах свіжоспеченого тіста та розтопленого сиру здавався здатним розтопити навіть найхолодніше серце.

Піца була неймовірно смачною, а Денис — обеззброєний перед Іванком, який з азартом пропонував замовляти все підряд. У підсумку ми взяли три різні види — кожна з них така велика, що навіть наш оптимізм не врятував нас від поразки. Ми сміялися, намагаючись доїсти, але зрештою склали залишки в коробки, щоб забрати додому.