Розділ 38.

Сніг, на жаль, зовсім не ліпився — як ми не намагалися, сніжки розсипалися ще в повітрі. Тож замість битви влаштували маленьку хурделицю: підкидали жмені снігу вгору й сміялися, коли він м’яко сипався на наші шапки й коміри. Щоки горіли, пальці вже трохи змерзли, але додому йти зовсім не хотілося — морозець був приємним, а рух зігрівав.

Нашу зимову естафету перервав гучний голос:

— Агов! Ви що, вирішили захворіти? Ану марш додому — переодягатися й пити гарячий чай з малиною!

Ми обернулися — Денис стояв біля свого подвір’я, спершись на ворота, і виглядав точнісінько, як охоронець здоров’я нашого району.

— А в нас немає малинового, — серйозно повідомив Іванко, озирнувшись на мене. — Лише абрикосове і вишневе.

Денис похитав головою з таким виглядом, ніби почув щось зовсім неприйнятне.

— В мене є. Зараз принесу. А ви не гайте час  — бігом у дім!

Я встигла лише кілька разів кліпнути, намагаючись усвідомити, як швидко вони домовилися між собою. Іванко потягнув мене за рукав:

— Мамо, ходімо, він же правий. Ми й справді довго на морозі. А в мене скоро знову бій, не можна хворіти.

Ми зайшли в будинок, залишивши мокрий, обмерзлий верхній одяг біля дверей, і розійшлися по кімнатах — кожен у свій теплий світ. Я з полегшенням відчула, як тепло починає повертатися, але ноги ще зрадницьки мерзли, тож я вирішила на хвилинку забігти в душ і відігрітися до кінчиків пальців.

Коли вийшла, мене зустрів гомін із кухні — знайомий, домашній, теплий. Звучало так, ніби там вже давно триває розмова. Я було пішла до передпокою розібратися з одягом, але його там не виявилося. Лише вологі сліди на підлозі свідчили, що він колись тут був.

Зазирнувши на кухню, я побачила картину, від якої всередині розлилося якесь тихе тепло. Денис, уже без верхнього одягу, у светрі з підкоченими рукавами, тримав у руках банку з малиновим варенням, а Іван вмить підсунув йому ложку. Вони працювали злагоджено, ніби робили це сотню разів — як ті, хто давно живе під одним дахом.

— Злато, вибач, що господарюю, — сказав Денис із усмішкою, навіть не відриваючи погляду від справи, — але я під уважним керівництвом твого сина.

— Одяг теж прибрав? — запитала я, киваючи в бік передпокою. — Під його наглядом?

Іван гордо кивнув, а я раптом зловила себе на думці, що його слова «твого сина» прозвучали тепліше, ніж мали б. Ніби він уже частково включив нас у своє «ми». І мені не було від цього тісно чи незручно. Навпаки — в цій простій, буденній сцені було щось, чого давно не вистачало моєму дому.

— Ну, раз так… — я взяла кухоль і вмостилася поруч, — давайте вже пити чай із малиновим варенням.

Іван, розправивши плечі, як справжній господар ситуації, раптом урочисто запропонував:

— А давайте поп’ємо чай і подивимося кіно. Таке, щоб було багато снігу. Будь ласка.

Я й Денис обмінялися швидким поглядом — і вже без слів зрозуміли, що відмовити дитині просто неможливо. Усміхнулися, кивнули майже синхронно.

Ми перенесли чайник, кружки та вазочку з печивом на невеликий столик перед диваном. У кімнаті запахло теплом і чимось дуже домашнім — пар від чаю, солодкий аромат малини та тихий тріск із колонок, коли запускався фільм.

Картинка на екрані мерехтіла білим — засніжені вулиці, кучугури й зимові пейзажі. Ми втягувалися в сюжет, але десь на середині Іван, сидячи між нами, почав хилити голову на бік і зрештою вмостився на плечі Дениса.

— Я принесу подушку і ковдру, — тихо сказала я, щоб не розбудити його.

Ми вклали хлопця просто на дивані, накрили теплим пледом. Телевізор залишили ввімкненим — сніжна казка продовжувала звучати на фоні, але вже тихіше, ніби поважаючи сплячого.

А ми тим часом, разом почали переносити зі столика на кухню кружки та тарілки. І саме в той момент, коли я взяла в руки останню ложку, наші погляди випадково зустрілися. В його очах було щось таке… глибоке й водночас легке. Спокій, розслабленість і навіть ледь помітна нотка блаженства.

— Мені зараз так добре, — тихо сказав він, ніби боявся злякати цю мить. — Ніби я в сім’ї. Дякую, що впустила… хоча б на трішки… у ваш світ.

Я відчула, як горло раптом стислося. Слова Дениса були простими, але в них було стільки щирості, оголеного відчуття самотності й водночас радості, що я не змогла одразу відповісти. Лише кивнула, намагаючись втримати цей тихий, крихкий затишок, який несподівано оселився в нашому домі.

— Я також тобі вдячна, — тихо вимовила я, відчуваючи, як слова лягають між нами теплим містком. — За те, що ти залишаєшся присутнім у житті Івана.

Він зробив крок ближче, і в повітрі між нами з’явилася ледь відчутна напруга, немов у кімнаті стало менше кисню.

— Я б хотів бути присутнім і у твоєму житті, — його голос був низьким і теплим. — У будь-якій ролі. Просто… бути. Мати змогу випити чаю разом, повечеряти, поїхати на закупівлю продуктів.

Я ледь усміхнулася, ховаючи у погляді обережність:

— І тобі цього вистачить?

Він не поспішав відповідати. Лише дивився — уважно, майже вивчаючи, стежачи за рухом моїх губ, ніби кожне моє слово мало значення.