Розділ 37.

Одного ранку, поки я готувала сніданок, Іван буквально влетів на кухню, сповнений енергії, що її не втримали б навіть стіни.

— Мам, уявляєш! Вивіска зникла! Будинок продали! Нарешті в нас будуть справжні сусіди!

Його очі світилися, а голос тремтів від щирого захвату. Він навіть почав стрибати на місці — як тільки може стрибати радісна дитина, у якої щойно здійснилася маленька мрія.

І саме в ту мить у наші ворота подзвонили.

— Я відкрию! — вигукнув Іван і, не чекаючи дозволу, помчав до хвіртки.

Я підійшла до вікна й відчинила фіранку… і завмерла. На подвір’ї стояв Денис.

Невже?..

— Мам, дивись, це дядько Денис! Я його зараз проведу до тебе на кухню, — вже з-за дверей гукав Іван, немов був хазяїном події.

За кілька секунд вони зайшли до будинку, жваво щось обговорюючи — ніби знайомі вже багато років.

— Вітаю, Злато, — спокійно й трохи грайливо почав Денис, — вирішив зайти особисто. Хочу повідомити — я ваш новий сусідо.

Я остовпіла. Моя уява завжди була досить багатою, але навіть у найсміливіших її версіях не було цього повороту.

— А що, у Львові тільки один будинок продається? — спробувала зберегти спокій, іронічно всміхаючись.

Він засунув руки в кишені й злегка нахилив голову вбік.

— Ні, я переглянув з десяток, якщо не більше. Але цей… цей мав щось таке. Ти ж бачила? — Там є татамі на подвір’ї. Ось я і  подумав, чому б саме Іванові не використати його за призначенням?

Він продовжив, підморгнувши синові, на що той миттєво ожив ще більше.

— Ми ще започаткуємо турніри і проводитимемо бої просто неба! Як тобі ідея, Іванку?

Очі мого сина буквально загорілися, він підскочив і обійняв Дениса, влившись у нього всією своєю дитячою довірою.

— А можна… можна вже зараз спробувати?

Денис хитнув головою.

— Якщо мама дозволить.

Я подивилася на сина — його погляд просив із тією беззахисною відвертістю, яку неможливо відкинути.

— Звісно, — мовила я тихо.

Денис ледь помітно подякував — без слів, просто губами, і вони рушили до виходу. 

Я ще зовсім не розуміла, що відчуваю після такого повороту подій. У моєму житті було вже достатньо несподіванок, але ця — із розряду тих, що не збурюють, а радше перевертають усе зсередини, додаючи гучну, вибухову ноту в звичну мелодію життя. Я, намагаючись тримати себе в руках, зробила кілька внутрішніх «поміток» — маленьких зачіпок, щоб утриматися в реальності й зрозуміти, що ж насправді відбувається зараз. Денис поводився, як простий родич, який щиро прагне зробити приємне маленькому хлопчику. І, дивно, але поруч із ним у такому образі мені було спокійно й тепло — без жодних натяків, без непроханих жестів. Просто добрий, уважний сусід.

І все ж десь глибоко, за шаром мого рівного, обережного спокою, прокидалося ледь помітне тремтіння — як від перших акордів пісні, яку колись дуже любив, але боявся знову слухати.

Я вирішила для себе не здіймати хвилю — хай усе йде, як іде. Жити й подивитися, що буде далі.

А далі… було несподівано добре. Спокійно, затишно, без жодного напруження. Денис не нав’язувався, але завжди був уважним — і до Івана, і до мене. З ним було легко. Іван часто бував у нього вдома, але щоразу попереджав мене заздалегідь: то дідусь виявлявся поруч, і син біг побачитися; то Денис збирався до дідуся, і кликав Іванка з собою. Іноді я помічала, що Денис тепер з’являється й на тренуваннях сина — так, ніби йому зручно після роботи заїхати, перекинутися кількома словами з батьком і тоді вже разом повернутися додому.

Іноді, спостерігаючи за цим, я ловила себе на думці: чому він не будує нових стосунків? Чому не створює власну сім’ю? Я бачила, як йому подобається опікуватися з моїм хлопчиком, але ніколи не чула від нього жодних розмов про власних дітей. І хоч це не моя справа, цікавість жила десь на периферії думок.

Зима цього року довго не тішила снігом, і ми вже майже змирилися з її млявістю. Та одного ранку я відчинила фіранки — і серце раптом стало легким, як у дитинстві: за вікном усе було біле, ніжне, пухке. Ми з Іваном швидко поснідали й, не гаючи часу, вийшли на подвір’я.

Сніг під ногами тихо хрумтів, а повітря пахло чистотою й холодом. Ми рушили до водойми, сміючись і залишаючи на бездоганному білому полотні свої сліди. Назад вирішили повернутися, намагаючись потрапляти в ті ж відбитки — немов граючи в гру. Я оступилася першою, розсміялася й, падаючи в сніг, розкинула руки й ноги, зробивши ангела. Іванові ідея сподобалася, і він повторив за мною — так, ніби ми обидва знову були дітьми.

Підвівшись, я глянула навколо… і завмерла. Переді мною, просто на снігу, стояв Денис — у самих плавках, розтираючи собі плечі та спину жменями снігу. Він стояв спиною, і вигляд мав… ну що й казати — високий, підтягнутий, широкоплечий. Від нього йшов той спокійний, впевнений силует, який чомусь змушує жінку затримати подих.

І саме в ту мить, ніби хтось увімкнув забутий кадр у голові, мені пригадався той сон… першу ніч у цьому домі. Тепер він став небезпечним — надто вже реальною здавалася картинка. Я швидко відігнала думки. Ну їх. Вони тільки зіб’ють мене з мого рівного, спокійного життя, яке я так старанно будувала.