Розділ 36.

Злата.

Ми з Івасиком провели день у нашому новому домі, ніби створюючи з ним спільну мову — торкаючись кожної полички, рушника, старого світильника, шукаючи для всього своє місце. Дім ще пахнув чужим минулим, але ми вже вкладали в нього своє — дотиком, голосом, сміхом, звуком чашки об стіл.
Ми йшли кімната за кімнатою, ніби знайомилися заново — і з простором, і з собою в ньому. Іноді Івасик зупинявся, уважно роздивляючись старі дверні ручки чи підвіконня, і питав: "А тут буде моє місце для книжок?" або "А можна тут малювати крейдою?"
Трохи прогулялися і подвір’ям. Осінь, ніби закінчувала лагідно торкатися гілок, а в повітрі було вже щось таке, що змушувало вдихати глибше — як новий початок. Але знову — жодного сліду життя в сусідньому будинку. Тиша. Така сама, як і вранці. Як і вчора до вечора. Все здавалося таким спокійним, що навіть було важко повірити, що там колись горіло світло.
Та ми не надто зациклювалися — попереду понеділок, а отже, зранку — школа, робота, обов’язки. Вирішили ще одну ніч провести в квартирі, де все знайоме й зручно. Та вже виходячи за хвіртку, я раптом зупинилася.
На паркані сусіднього будинку висіла нова табличка.
"Продається."
— Мамо... — першим озвався Івасик. — А чому люди купують, а потім одразу продають будинки?
Я не відразу знайшла, що відповісти. Дивилася на табличку, ніби намагаючись її прочитати не очима — серцем. Було щось дивне у цьому поспіху.
— Можливо, щось трапилося несподіване, — нарешті відповіла я, намагаючись, аби голос був легким, — не все ж можна передбачити в житті… А версію про "не сподобався ремонт" давай залишимо для жартів, — я посміхнулась, аби переключити думки і його, і свої.
— А як думаєш, — тихо додав Івасик, — хтось швидко купить цей будинок?
Я хотіла щось відповісти, та він раптом, ніби змінюючи тему, знову заграв по-дитячому щиро:
— Мамо, а давай заїдемо до бабусі. Ну, хоч на п’ять хвилин. Мені так захотілося її пирогів.
— А звідки ти знаєш, що вони в неї є?
— Мамо, — сказав він упевнено й м’яко, — вони завжди в неї є. Це ж бабуня.
Я засміялася — легко, майже з полегшенням — і кивнула.
— Добре. Поїхали до бабусі. Сьогодні той день, коли пироги — саме те, що треба.
І ми поїхали. Дорогою я озиралася на той будинок через дзеркало. Наче шукала пояснення, якого не могла ще сформулювати словами. Але відчуття, що щось важливе поруч — не полишало.
Ми звернули у знайому вуличку, що вже починала відлунювати домашнім затишком. Щойно я зупинила машину, Іван, не чекаючи, поки вона остаточно стала, вискочив з неї, як стріла.
— Все, я миттю на кухню і назад! — вигукнув через плече, і зник за хвірткою, як вітер.
Я вийшла повільніше, вловлюючи звичні аромати — пирогів, стиглих яблук і ще чогось невловимого, теплого, що зберігається тільки у бабусиних домах. І відразу почула голос Івана — енергійний, збуджений, як у репортера на прямому ефірі:
— Дідусю, уявляєш?! Поряд з нами знову продається будинок! У нас будуть нові сусіди! Хоча… ми і тих нових ще не бачили!
Я посміхнулася і, підійшовши, тихо обійняла Віктора Тихоновича, поки той уважно слухав “сенсацію з місця подій”.
— Ми ненадовго… лише за пирогами, — пошепки промовила я.
Віктор Тихонович відповів мені теплою посмішкою, в якій — як завжди — було більше, ніж слова могли б передати.
— Йому зараз усе можна, — мовив він, не зводячи очей із внука. — Така життєва перемога — вартує пирога.
— А що там із вашими сусідами? — спитав, уже спокійніше.
— Та ми самі нічого не знаємо. Просто з'явилась вивіска. Івана це чомусь так зачепило… напевно, йому хочеться визначеності.
Він кивнув. Мабуть, краще за нас усіх розумів, чому для дитини важливі такі дрібниці, з яких складається його уявлення про світ.
Тим часом Іван вже йшов назад, у гордовитому супроводі — мама й Денис обступили його, слухаючи, як він детально розповідає про будинок: який він гарний, як затишно там виглядає, і як узагалі могло так статися, що комусь не сподобалось там жити… Дорослі слухали його так уважно, немов він справді знав відповіді на питання, на які самі боялися думати.
Ми з Денисом обмінялися коротким кивком. Привіталися сухо — мовчанням. І так само спокійно роз’їхалися в різні сторони, несучи кожен свої думки.
Новий тиждень плинув у знайомому ритмі: школа, робота, планування, коробки. Ми з Іваном поверталися додому, вже у наш дім — остаточно, з речами, з подушками, з улюбленими книжками й ароматами з дитинства.
Меблі привезли і встановили. Інші речі теж переїхали. Кожна дрібниця знаходила своє нове місце — і я разом із цим відчувала, як наша історія укорінюється. Квартиру я виставила на продаж, і дзвінки не забарилися. Розташування було справді зручне: поряд садок, школа, магазини, великий супермаркет, парк — усе поруч, як у хорошому сценарії міського комфорту.
А вдома, у новому просторі, ми вже творили свій ритм. Щось купували, щось залишали, а дещо — переробляли, надаючи речам друге дихання. Вечори ставали особливими: з фільмами, чаєм, фарбами, дитячими розповідями, музикою. Усе дихало життям, новизною, світлом.
До нас приходили гості. Спочатку — мама з Віктором Тихоновичем. Потім — Еля. Одного разу навіть мої колеги приїхали несподівано у вихідний — з мангалом, овочами і м’ясом, мовчазно натякаючи, що “твої стіни вже наші”.
Іван світився. Йому було десять, і він уже хотів більше людей навколо, більше розмов, більше усмішок, більше життя. І я раділа, бо бачила, що ми справді на правильному шляху — створювали не просто дім, а середовище, де йому хотілося жити.