Розділ 35.

Я вийшов із будинку майже навшпиньки. Обережно зачинив двері. Не хотів, щоб вони мене побачили. Не зараз. Не з цим хаосом в середині.

Я йшов стежкою між кущами порічок, майже крадучись, мовби сам став дитиною, що зробила щось заборонене.

Думки несли мене, як течія — і я вже не мав наміру опиратися. Мені потрібно діяти. Говорити. Просити. Бути поруч.

Не для себе — для них.

Я більше не можу стояти осторонь, не можу лишатися тінню біля вікна, не можу просто чекати на запрошення в чуже життя, яке колись було моїм.

Вона виявилася сильною, моя Злата. Сильнішою за більшість, кого я знав. Але навіть найсильніші мають межу витривалості. Вона стільки років тягнула все сама. І ніколи не попросила. І ніколи не дорікнула.

Чи маю я право чекати на прощення? Не знаю. Але я знаю, що мушу заслужити хоча б шанс.

Та спершу — поговорити з батьком.

Я маю йому подякувати. За те, що він, хоч і не знав, але серцем відчув — і став для Іванка кимось більшим, ніж дідом. Захистом. Орієнтиром.

А потім — я стану поряд. Не нав’язливо. Не голосно.

Просто буду поруч. Поки вони дозволять.

Мене не цікавить, чи це виглядає по-чоловічому, по-мужньому. Це виглядає по-людськи.

Я готовий навчитися бути батьком. І другом. І просто тим, на кого можна спертися.

Без гучних слів. Без сцен.

Я просто прийду до них з ранковим чаєм. З торбинкою сирників. З саджанцями вишні. З гірляндами на Різдво.

З турботою.

І чекатиму.

Не кохання — права бути частиною їхнього життя.

Бо тепер я знаю: найцінніше в житті — не те, що ти плануєш. А те, що приходить до тебе попри все. І залишається.

Я зайшов на подвір’я повільно. Мої рухи були незвично невпевнені, погляд шукав, губився, знову хапався за щось невиразне. Я не кликав, не питав — просто йшов туди, де завжди можна було знайти батька зранку. До старої лавки біля яблуні.

Він сидів там, спокійно курив, і з вигляду ніби чекав. Таке враження, що навіть не здивувався, коли побачив мене в таку ранкову годину.

— Привіт, — тихо промовив я.

— Сідай, — так само стримано відповів батько.

Кілька хвилин мовчали. Обоє дивились уперед, ніби там, у далечині, мала з’явитися відповідь на всі питання.

— Ти щось знаєш, — першим не витримав я. — Я відчуваю. Ти знав раніше за мене.

Батько лише кивнув. Повільно, твердо.

— Я зробив тест. Давно. Точніше, замовив. Без твоєї згоди, так. І без її згоди теж.

— Але як?

— Коли Іван з’явився у моєму житті, я відразу побачив... Не зовнішність навіть. Хоча й вона — промовиста. А щось глибше. Поведінку. Погляд. Силу в ньому і тонку ранимість. Я не міг не знати. Я мусив переконатись. І коли переконався — серце стало на місце.

— І ти мовчав?

— Я мовчав, — тихо сказав батько, і в його голосі не було й тіні провини. — Бо ця правда належить не мені. Це не моя історія. Вона — її.

Він зробив паузу, зосереджено дивлячись кудись в далину, ніби там, за межами мого запитання, лежала відповідь.

— Злата вирішила народити його. Сама. Без претензій. Без вимог. Вона не прийшла ні до тебе, ні до мене, хоча мала мою візитівку, — його голос був глибокий, майже розмитий спогадами. — І зверталася до мене... за допомогою.

Я здригнувся. Він побачив це і додав спокійно, навіть лагідно:

— Не дивись на мене так. Це я допоміг їй тоді переїхати у Львів. Колись давно. Коли ти полетів за кордон.

Зітхнув важко, ніби знову прожив ту дорогу в один кінець.

— Тепер розумію, чому вона поїхала.

Його пальці лягли на лавку, ніби шукаючи за що вхопитися.

— Це вона, — продовжив. — Взяла на себе відповідальність. Справжню. Таку, на яку не завжди наважуються навіть ті, хто називає себе чоловіками.

Я слухав, і кожне його слово западало глибше, ніж попереднє.

— Тому вирішувати, коли ця правда має бути почута — тільки їй. Її мовчання — це не брехня. Це вибір.

— А якщо вона... взагалі не скаже? — прошепотів я, хоч і знав відповідь.

Батько підняв на мене очі. Вони були спокійні й глибокі, як озеро в безвітряну ніч.

— Значить, ти маєш заслужити це знання. Не словами. Справами. Терпінням. Чистим наміром. Любов’ю.

Батько затис у пальцях недопалок і зім’яв його в попільничці.

— Він — найкраще, що сталося з нами. Я знав це, навіть не знаючи правди. А коли дізнався — все стало лише глибшим. Я не перестану бути дідом тільки тому, що ти запізнився. І ти не станеш гіршим батьком, якщо прийдеш пізно, але з правдою в серці.

Я сидів мовчки. Дивився в землю. А потім — з усім страхом, що в мені ще залишався, прошепотів: