Розділ 34.

Денис.

Мою конфронтацію я замінив на дії здаля. Виставляти себе нав’язливо — означало втратити шанс назавжди. Тому я діяв тихо, ретельно, крок за кроком, вичікуючи. Насамперед, розібрався з її недошанувальником — той дозволив собі занадто багато, вирішивши шкодити моїй колючці. Далі — батько. Я попросив (чи радше наказав) йому не згадувати про мене в розмовах із нею й не натякати на жодні мої плани. Вона не мала нічого запідозрити. Усе мало здаватися збігом. Простим життям. Простим сусідством.

А тим часом я готував масштабну, грамотно влаштовану пастку, де приманкою була мрія — спільна мрія. Я знав кожен її крок. Знав, що вони запланували купити собі будиночок поблизу батька. І коли вона обрала — я купив сусідній. Хоча він офіційно й не продавався — я зміг переконати власника. Гарною сумою. Для них це буде збіг. Для мене — ідеальний розрахунок.

Будинок я купував не для себе. Для нас. Я тихо вивідував її смаки, що подобається Івану. Підлаштовував простір так, щоб він був їм приємним. Сподобався їм зсередини, хоч і не знали — чиїм він є. У якийсь момент мене охопив страх, що вона здогадається. Що втече. Що сховається від мене назавжди. Але все обійшлося.

Сьогоднішня близькість виявилась нестерпною. Спати поряд по-сусідству з жінкою, яку хочеш тілом, думками, яка сниться ночами — виявилося ще тим випробуванням. Я майже не спав. Мене знімало з ліжка збудження — фізіологічне, емоційне, болісне. Я знову й знову йшов у душ, намагаючись остудити себе. І все одно повертався до вікна. Дивився на її будинок, мов крізь стіни міг побачити, що вона робить.

Їхній вечір — сміх, пісні, веселощі — розбурхав мої мрії. Я хотів таких вечорів щотижня. Хотів бути їх частиною. Торкатися її, бути поруч з Іваном, сміятися разом. Хотів того затишку. Тепла. Приналежності. І в якийсь момент мені навіть спало на думку: а раптом це вже якась форма одержимості? Раптом це ненормально — так сильно когось хотіти? В цих думках і минула ніч.

А вранці, після чергового крижано-холодного душу, я знову стояв біля вікна. І раптом побачив її. Вона вийшла у двір. Розпущене волосся, домашні окуляри, вільний одяг. Не леді з кабінету, не впевнена жінка, що дає вказівки. А просто вона. Моя заноза. Моя слабкість.

І вона, ніби відчула мене. Зупинилася. Почала озиратися. Підняла погляд у мій бік. Між нами була відстань, але я побачив її чітко. І завмер. Бо в цей момент я зрозумів… Це була вона.

Моя Златка. Та сама дівчинка з мого минулого, яка колись дивилась на мене з вірою, від якої мені ставало тісно в шкірі. Тоді я не зрозумів її глибини. Не збагнув ваги її мовчань. Не втримав, коли треба було тримати.

Як я міг не впізнати? Ті самі очі — з незвичним, майже нереальним відтінком небесного, тільки тепер у них було більше тиші, більше глибини, що приходить із болем і досвідом. Ті самі вуста — але мовчали вже не від юнацького сорому, а від сили, загартованої роками. Лінії обличчя — знайомі до болю, лише трохи змінені часом і тишею, яку він приніс.

Тепер я бачив її не крізь призму ролей, не через діловий камуфляж, який так зручно ховав справжнє. Я бачив її такою, якою не дозволив собі розгледіти раніше — справжньою. Знайомою. Рідною.

Жінкою, яка пройшла крізь усе — і вистояла.

Відкриття пройшло по мені, як грім серед ясного неба. Не спокійний здогад, а вибух істини, що ріже по грудях.

Я дивився — і не міг дихати.

Світ втратив фокус. Усе навколо стало розмитим — крім неї.

Які ж ми сліпі. Очі не завжди бачать те, що важливо. А от тіло. Серце. Душа… Вони впізнають відразу.

А потім — нова хвиля. Різко, гучно, без попередження. 

Іванко.

Йому десять. День народження. Мінус дев’ять місяців. Обережна математика серця.

І тоді — удар. Несказанна, глуха тиша всередині мене, що заглушила все зовнішнє.

Він — мій син.

Мій.

Рідний.

І я від нього відмовився. Зручно, раціонально, легковажно. Вирішив, що краще не народжуватись, ніж бути... незручним. І хтось, значно мудріший за мене, Там, у висотах, що не вимірюються логікою, вирішив інакше.

Світ усе одно подарував мені сина. Подарував у той час, коли я сам ще не доріс до батьківства. І зберіг — попри мої помилки.

Я заплющив очі й знову побачив його обличчя. Очі — мої. Усмішка — її.

Тепер кожен спогад набуває нового сенсу. Кожен його порух, кожна фраза, кожна емоція — все стає зрозумілим, болюче близьким, наче я відчуваю в собі його пульс.

Мій батько... він знайшов мого сина. Свого онука. І полюбив його.

А я? Я спостерігав, бачив, говорив — і не впізнавав.

Бо очі — сліпі, коли душа заглушена тягарем минулих рішень.

А Злата?

Тепер я зрозумів все.

Її мовчання — це була не холодність. Це була броня.

Її витримка — не байдужість. Це була мудрість.

Її дистанція — не відраза. Це була відповідальність.

Вона знала. І вирішила мовчати. Бо я не був готовий чути.