Розділ 33.

Еля поїхала в наш будинок першою — їй вже хотілося відпочити. А ми з Іваном повернулися на квартиру, де на нас чекали вантажники й коробки, з яких тепер починалося наше нове життя.

— Мамо, а давай уже сьогодні переночуємо в будинку, — попросив Іван, поки я перевіряла списки. — Не хочу вже потім знову йти до бабусі з дідусем. Хочу додому. У наш дім.

Я поглянула на нього — очі світилися таким очікуванням, таким теплом, що серце моє миттєво розтануло.

— Добре, давай спробуємо. 

Поки ми носили речі й облаштовували спальню, надворі вже стемніло. І саме тоді я вперше помітила: в сусідньому будинку загорілося світло. Воно було м’яке, затишне — ніби дім прокинувся, ожив.

— Мамусю, глянь! — радісно вказав Іван у вікно. — Сусіди! Сьогодні і вони, мабуть, заселилися. А може, просто приїхали все перевірити?

Я всміхнулась.

— Можливо. Завтра побачимо. А поки — ходімо на кухню, там Еля вже все приготувала. Маємо сьогодні що святкувати.

Свято ми влаштували гучне — хоч і на трьох, зате щиро. Ми їли, сміялися, співали старі дитячі пісеньки, а потім навіть пустилися в танець просто поміж коробками. Смішні, трохи незграбні, але такі щасливі.

— Думаю, сусіди точно чули наш галас, — засміялася я, ставлячи Іванові тарілку з додатковим шматочком пирога.

— І нехай, — підморгнув мені син. — Знатимуть, що тут живе весела сім’я.

— Так, синку. Весела і сильна.

Я глянула у вікно ще раз — у сусідів світло не гасло. Хто вони? Які в них діти? Чи справді у них є діти?.. Та все одно — завтра вже все стане ясно. І нехай навіть вони виявляться найспокійнішими інтровертами у світі — ми точно розворушимо їхній звичний плин.

Пізно ввечері ми провели Елю до таксі — вона вже ледве трималася на ногах, але щасливо усміхалася. А потім розійшлися кожен у свою нову кімнату — вперше. Вперше у новому домі. У нашому.

Чому мені раптом згадались бабусині примовляння: «Лягаю на новому місці — приснись миленький в тісті»? Хто зна… Але я їх таки прошепотіла в напівтемряві, засміялася сама з себе — і заснула.

І що ж? Увесь сон — як з якогось химерного роману. Мені снився наш сусід. Обличчя я так і не розгледіла — воно ніби весь час залишалося за кадром, наче режисер спеціально тримав інтригу. Але широкі плечі, тонка талія, впевнена постава — все було до болю виразно. Уві сні він був… скульптором. І, стоячи в напівтемному приміщенні, щось зосереджено ліпив із глини, міцними руками вимальовуючи форми — мовби творив не статую, а цілий світ. Мене притягувала ця сцена, ніби магніт.

Коли я прокинулась — видихнула. Сон був до непристойного яскравим. Навіть шкіра на згадку здригнулася. 

Та валятися в ліжку й фантазувати далі вже не хотілося. Хотілося вставати, варити каву, прокидатися по-справжньому й — діяти.

Я підвелася — тихцем пробралася на кухню, аби не розбудити Іванка, і, затишно загорнувшись у халат, поставила варитися каву. Аромат заповнив простір, стираючи рештки сну. Було зовсім рано — вихідний дозволяв неквапливість, і я, з лагідною усмішкою, вирішила потішити сина — приготувати сирники. Його улюблений сніданок, перевірений рецепт тепла й любові.

Коли сирники були готові, а Іванко ще спав, я вирішила скористатися цими хвилинами — вийти на подвір’я подихати свіжим повітрям. Волосся, що стирчало в різні боки, як художній безлад після сну, я швидко причесала, залишивши грайливими хвилями спадати на плечі. На мені були вільні штани з м’якої тканини, що ніжно обіймали талію, і старенький, але улюблений светр з вирізом човником, під який я колись купила окуляри в товстій оправі — ті самі, що мій син називає "мамині совині очі".

У такому вигляді я, певно, зовсім не нагадувала ту зібрану жінку з бездоганною укладкою й підбором кольорової палітри, якою мене знали клієнти. Але саме такою — розкутою, тихою, ще трохи сонною — я відчувала сьогодні себе справжньою.

Я пройшлася до нашої маленької зони відпочинку — дерев’яна лавка, вазон зі злаками, що похитувалися на вітрі, і невеличкий круглий столик. Тут ще багато чого бракувало, і я подумки занотувала: треба буде докупити м’які подушки, трохи декоративного світла, можливо, ще один ліхтарик — для вечірніх чаювань. Усе це здавалося частинкою великого плану — створити дім, у якому буде тепло не лише фізично, а й на душі.

Зітхнувши, я вирушила назад до кухні — на ходу поправляючи окуляри й усміхаючись, бо, попри сонний вигляд, в мені вже прокидалося передчуття хорошого дня.

Раптом відчула легке тремтіння — ледь вловиме, майже інтуїтивне — ніби за мною хтось спостерігає. Це було не страхітливо, радше насторожено-захопливо, як в кіно, де героїня раптом відчуває погляд на собі. Я зупинилася, перевела дух і повільно озирнулася. Двір був безлюдний — лише легкий вітер колихав гілки молодих дерев, а сонце ще не встигло розбудити всі кольори дня.

Мої очі обережно ковзнули по паркану, кутках подвір’я, але ніде не було жодного руху. Ще раз зиркнула вгору — у бік сусідського будинку. І тоді… мені здалося, ніби за однією з фіранок майнула чиясь постать. Силует у глибині приміщення — темні обриси плечей, щось на кшталт руху руки… Та воно могло бути всім чим завгодно — тінню від лампи, колиханням фіранки, відбитком дерев з вулиці. А може, й ні.