Розділ 32.

Ми домовилися, що остаточно переїдемо після змагань Івана. Вони мали відбутися вже зовсім скоро. Повний склад вболівальників готувався підтримувати нашого маленького чемпіона — всі збиралися бути присутніми. Всі, окрім Дениса… про нього ніби мовчки домовилися не згадувати. На нього, як я це відчувала, було накладено негласне табу.

Я розуміла, що ситуація для Віктора Тихоновича незручна. Та й не просила ні про що, не вимагала, не підштовхувала до розмов. Просто була вдячна, що в нас був тил і любов — навіть у мовчанці.

Але на самих змаганнях усі здивувалися: Денис з’явився. Разом з усіма. І найсильнішу реакцію, звісно ж, мав Іван — його очі спалахнули радістю, він щиро кинувся назустріч, і я побачила, як між ними щось прокинулося, народжене не словами, а тією ниткою, що тягнеться від серця до серця. 

— Злато… — раптом озвався знайомий голос, зовсім поряд. — Мені тебе не вистачало.

Я здригнулася. Він наблизився тихо, говорив майже пошепки, аби ніхто не почув, заглядаючи в очі. 

— Справді. О! Знову інший відтінок. Мені снилися ти і твій погляд. А ще я дуже хотів би бодай раз побачити твої очі справжніми, без лінз. 

«Ага, зараз…» — подумала я з іронією, але вголос промовила спокійно:

— Попереду ще багато років. Може, й побачиш.

— А ти… згадувала про мене? Хоч інколи?

Я глянула йому просто в очі — не іронічно, не зверхньо, просто щиро:

— Згадувала. Іван не давав забути.

— О, то в мене є спільник? — усміхнувся він, лукаво. — Це вже пів справи зроблено.

Я підняла праву брову, даючи йому зрозуміти, що жарти недоречні:

— Якої ще такої справи? У нас з тобою не може бути ніяких справ.

Та замість відповіді він тільки мовчки посміхнувся. Не словами, а поглядом, теплою усмішкою, дотиком погляду до мого плеча, моєї постави. І я, відчувши, як щось всередині починає тремтіти, мимоволі провела руками по плечах — ніби струшуючи з себе його вплив.

Рішуче відвернулася, попрямувала до Елі. Вона стояла трохи осторонь, вже помітно кругленька, і саме в цей момент мені хотілося бути поряд із нею.

— Привіт, мій колобочок, — обережно притисла долоню до животика Елі. — Як тут мій похресник? Давав мамі хоч трохи відпочити?

Еля посміхнулася, хоча виглядала втомленою, як усі вагітні перед найважливішим етапом. У її голосі вчувалась легка іронія:

— Златко, таке враження, що ти більше чекаєш зустрічі з ним, ніж зі мною.

— Ну не ревнуй, — усміхнулась я.— Ви для мене одна частинка. І так буде ще довго. Ви — мій тил. Моя надія і втіха.

Я озирнулася і зітхнула, коли очі мимоволі зупинилися на знайомому силуеті.

— Ходімо, — тихо запропонувала я. — Сядемо з іншого боку. Подалі від Дениса.

Еля підняла брову і з притаманним їй вогником у голосі, немов справжня одеситка, в'їдливо кинула:

— А що? Він тобі вже зробив нерви?

Я не відповіла, лише злегка знизала плечима, скривившись у посмішці.

— Щось таке… Йдемо, нам туди — ближче до татамі.

Ми пересіли на інший бік зали, ближче до секції, де вже готувалися учасники до боїв. Серце починало битись частіше — Іванко мав виходити зовсім скоро.

І ось він з'явився — серйозний, зібраний, з тією впертістю і вогником в очах, які я знала напам’ять. На тренуваннях він був зосередженим, але зараз — перетворився на маленького воїна.

Бій був захопливим — технічний, продуманий, з гострими моментами і майстерною реакцією. Хлопці продемонстрували надзвичайний рівень підготовки. Видно було — кожен виклався на повну, але Іванко… мій Іванко… Він виклався на всі сто.

Ми вболівали єдиною хвилею — гучно, щиро, без розбіжностей. У цю мить ми знову стали однією родиною, яка підтримує свого чемпіона.

Іншого й бути не могло — наш хлопець переміг.

Денис наблизився, коли натовп трохи розсіявся після вручення нагород. Він тримався впевнено, але з тією м’якою стриманістю, яка була в ньому завжди, коли йшлося про щось особисте. Погляд — теплий, майже батьківський, і в ньому читалося все: гордість, захоплення, навіть ніжність.

— Злато, вітаю, — промовив він, легко торкнувшись мого плеча. — Іван — справжній чемпіон. Видно, скільки в нього сили, характеру… Та й виховання.

— Дякую, — відповіла я спокійно, намагаючись не піддатися хвилі емоцій, що підіймалася з глибини грудей. Він вів себе, як істинний батько. Шкода тільки… що ніколи не дізнається, що ним і є.

— Чув, ви перебираєтесь у новий будинок? — його голос був теплим, наче він радів за нас щиро.

— Так, є такі плани, — обережно відповіла я, стримуючи подих. — А ти? Чула, що в тебе теж зміни в житті?

— Маю, — сказав коротко й стишено посміхнувся. Але не посміхнулися його очі — втомлені, складні. — Ще й дуже великі.

Я не стала розпитувати. Не хотіла чути імен, не хотіла знати подробиць. Його особисте життя не було більше моїм простором. І водночас — залишалося ним повністю. Знала лише одне: він переводить фірму до Львова. Це означало, що житиме тут. Але чи сам, чи з дружиною — чи житимуть у своїй спільній квартирі чи вона в іншій, окремій — я не знала. І, відверто, сьогодні не хотіла навіть думати про це.