Розділ 31.

З майстрами й архітектором мені знову допоміг Віктор Тихонович. Точніше, як мені згодом нашептала мама — Денис.

І це вже звучало зовсім інакше.

А ще вона, ніби між іншим, додала, ніби це не вибухова новина, а просто оновлення погоди:

— Він розпочав процес розлучення… І компанію переводить у Львів.

Я на мить заніміла. Новини були… ну як сказати — приголомшливі. В голові закрутилася карусель думок.

Що ж там у нього трапилося? І головне — чому саме тепер?

Хтось би сказав, що це збіг. Але я — я знала. Відчувала майже шкірою: стала тим тригером, що змусив його увімкнути своє життя наново.

Або, можливо, мені просто хотілося в це вірити. Щоб підгодувати своє Его солодкою ілюзією.

Тим часом ремонт розгортався повним ходом. Будівельний пил, запах фарби й молотки в унісон — усе це стало фоном мого нового побуту. Доводилося часто навідуватися на місце, і з кожним днем я все більше відчувала: це буде мій дім. Наш з Іваном. Наш затишок.

По сусідству, буквально за кілька десятків кроків, стояв більший будинок. Справжній маєток. Там теж ішли ремонтні роботи — гамірно, злагоджено, з явним розмахом. Але господарів я не зустрічала жодного разу. Ні облич, ні голосів.

Проте щось у тій оселі було… сімейне. Не з тих «показових», а тепле.

На подвір’ї працювали майстри, розвантажували щось схоже на дитячі меблі, з-за огорожі часом чулося клацання баскетбольного м’яча.

Я посміхнулась подумки:

«Може, Іван знайде нових друзів. Або подруг. Або цілий гурт гучних маленьких пригодників».

І в цьому уявному сміхові дітей моє серце раптово зігрілося — таким справжнім, сонячним теплом.

Наче все в житті нарешті починало вставати на свої місця.

Одного дня до мене підійшла молода, симпатична дівчина — впевнена, але з помітною ноткою хвилювання в очах.

— Вибачте, я дізналася, що у вас є дитина — хлопчик. Чи не могли б ви глянути на дитячу частину подвір’я по сусідству й сказати, що думаєте? Це моє перше замовлення такого типу, і я трохи вагаюся, чи все зробила правильно.

Її прохання здалося мені дещо незвичним, та цікавість узяла гору — я погодилася. І не пошкодувала. Те, що я побачила, вразило: посеред двору — справжнє вуличне татамі, обрамлене мотузяними перешкодами й канатами, ніби частина дитячого пригодницького парку. Це виглядало нетипово, сміливо й точно припало б до душі Іванові. Я уявила його, як він уже стрибає, бореться з уявними суперниками, долає «мотузяну пастку»…

Водночас мене зігріла інша думка — поруч житиме ще одна дитина, ймовірно, з подібними захопленнями. А це означало — у сина може з’явитися новий друг, а, можливо, й той, з ким він уже знайомий зі змагань.

Через кілька днів до сусідів приїхала доставка з меблями. Але вміст викликав подив — різні, несумісні між собою дитячі ліжка, столики, матраци.

— Вийшла якась плутанина із замовленням, — знітився хлопчина, що приймав доставку. — Ви не знаєте, що могли б замовити ваші сусіди?

— Ні, на жаль, я їх навіть не бачила, — відповіла я щиро.

— А якщо припустити… Що б обрали ви для хлопчика дитячого віку?

Я задумалася на мить, а потім усміхнулася:

— Мабуть, я б звернула увагу на хороший ортопедичний матрац і ширину ліжка. Мій син, наприклад, не женеться за всіма цими викрутасами — йому важливо, щоб було зручно і… багато простору.

Я засміялася, згадавши, як часто знаходжу його зранку у позі зірки, розкинувши руки й ноги навсібіч, немов намагається обійняти увесь світ уві сні.

Попрощавшись, я повернулася до свого подвір’я, ще довго думаючи про ліжка, татамі і новоселів. І — якось по-доброму — про майбутнє.

Час від часу траплялися якісь дрібниці, пов’язані з сусідським будинком — то невчасна доставка, то шумні майстри, то хтось із них плутав наші подвір’я. Спершу це трохи дратувало, здавалося якоюсь нав’язливою дивиною. Але згодом я звикла — перестала затримувати на таких дрібницях свою увагу. У мене було вдосталь власних подій, турбот і планів, які вимагали набагато більше енергії, ніж якісь випадкові непорозуміння з невидимими сусідами.

Мені не давала спокою одна думка — встигнути до зими облаштуватися в нашому затишному куточку. Хоч ремонт ще не був завершений і пахло свіжими фарбами, будинок уже дихав життям. Я бачила, як Іван відчував його своїм — з кожним днем він проводив тут усе більше часу, ніби вростаючи в ці стіни, двір, стежки до водойми.

Я не поспішала купувати нові меблі — не було ані настрою, ані потреби в зайвих витратах. Вирішила, що перевезу з квартири все необхідне: ліжка, кухонні речі, ті дрібнички, які мали для нас значення. Хотілося, щоб перші місяці в новому домі не були схожими на сцену з глянцевого журналу, а мали справжній присмак нашого життя. Трішки звичних речей, теплі ковдри, улюблена чашка Івана — цього було достатньо, аби створити затишок.