Розділ 30.

Наш побут поступово змінився. Іван усе частіше залишався ночувати в бабусі з дідусем. Я ж поверталась додому все пізніше — не через роботу, а тому що повертатись у порожню квартиру зовсім не тягнуло. У ній не було, а ні голосу Івана, а ні запаху свіжої випічки, а ні тихого домашнього шелесту.

А потім одного разу я залишилася з ними — просто знічев’я. А далі це стало майже звичкою. Великий будинок, наповнений затишком, огортав теплом. Мамині пироги пахли спокоєм, її голос — буденністю, якої мені так бракувало. А ще там було стільки місця — для ігор, для досліджень, для дитячої радості… і тиші. Цієї особливої тиші, що панує тільки в приватних будинках за містом.

Я почала ловити себе на думці, що хочу мати свій куточок такого спокою. Маленький будиночок, недалеко від них. Щоб Іван міг бігати через паркан — туди-сюди, а я відчувала, що не одна.

Про це я й заговорила одного з вечорів із Віктором Тихоновичем. Ми сиділи на терасі, пили чай із м'ятою. Іван щось майстрував із дерев’яним мечем у дворі.

— Златуль, це чудова ідея, — одразу підтримав він. — Ми були б усі поряд, змогли б більше допомагати з Іваном. А ти нарешті приділила б увагу собі, своєму особистому життю… Я підшукаю варіанти, якщо хочеш. А може й до Дениса звернусь — у нього багато знайомих у цій сфері.

Мені було щиро приємно. У його словах не було жодного тиску, лише природна турбота, така чоловіча — спокійна, впевнена.

— Дякую вам, Вікторе Тихоновичу, — сказала я тепло. — Ви дуже добрий.

Він лише посміхнувся у відповідь, і ми знову замовкли, слухаючи, як у дворі сміється мій син.

Результати пошуків не змусили довго чекати — зовсім поруч продавався невеликий, але доглянутий будиночок із клаптиком землі й вузенькою стежкою, що тікала до захованої між деревами водойми. Ми вирушили на огляд усі разом — мама, Віктор Тихонович, Іван і я.

— Тут трохи попрацювати треба, — приглядаючись до планування, тихо зауважив Віктор Тихонович. — Але потенціал дуже хороший. Просторо, світло. І локація — ідеальна.

Іван тим часом уже встиг пробігтися від хвіртки до старої гойдалки й виявив стежину за домом.

— Мам, дивись! Вона точно веде до якогось секретного озера. Можна буде купатися? — очі його світилися, як у дослідника, що щойно відкрив нову країну.

Я посміхнулася. Це місце вже пахло домом.

І так, я купила його.

Ремонт почався швидко — у ритмі рішень і захвату. Мама й Віктор Тихонович, не чекаючи прохань, допомогли фінансово, із тією природною турботою, яка не обтяжує, а гріє.

Коли приїхала Еля, вона відразу вийшла з машини й широко розвела руки, ніби хотіла обійняти все довкола:

— Злато, та це ж рай! Спокій, повітря, зелень… І ще оце озерце за стежкою — просто листівка! Тут треба не тільки жити, а й мріяти!

— Я й сама не вірю, що нам так пощастило, — усміхнулась я.

— Знаєш, тільки добудуй відразу другий поверх, — несподівано сказала вона, пройшовшись ґанком. — Ну, раптом, в майбутньому я захочу пожити влітку в тебе. Уявляєш, як класно — ми з тобою в ранкових халатах на сходах, кава, поряд граються наші діти…

Я зупинилась, нахиливши голову набік:

—Тобто... діти? Елю, глянь на мене. Ти хочеш щось сказати?

Вона тихо вдихнула і знизила плечі:

— Так. Я вагітна.

— Господи, серйозно? — я схопила її за руки. — Ти тільки скажи, що все добре!

— Все добре, — ледь-ледь усміхнулась вона, але в куточках очей тремтіло те, що не приховаєш ні жартами, ні гордо піднятим підборіддям. — Але я… буду матір’ю-одиначкою. Він не готовий.

Ці слова зависли в повітрі, як розірване крило птаха. Я мовчала. Не з жалю, ні. Аби не дихати зайвим — не сполохати її силу, що тримала цю фразу на тоненькому карку. В грудях стислося від відлуння власного досвіду.

Але в цю мить я знала точно: страх самотності більше тут не живе. Йому більше немає місця.

Я зробила крок уперед і взяла її долоню у свою. Теплу, трохи напружену, живу.

— Ель, послухай. Ми з тобою вже мами. А значить — уже не одні. Це вони, чоловіки, можуть бути одинаками. А ми — ні. Наші діти — це наша родина. І до того ж, ми з тобою — команда.

Я обійняла її так, як тільки обіймають у моменти істини.

І вона обійняла у відповідь — без зайвих слів, щиро, до тремтіння в грудях.

— Ну от і добре. Збудуємо другий поверх. І майстрів підшукаємо. Тільки швидких і якісних, бо я хочу, щоб усе встиглося ще до осені.

Я повела її на кухню, згадуючи, як колись і мене невпинно тягло на щось смачненьке. На щастя, холодильник був забитий після візиту на ринок.

— Сідай. Зараз я тебе нагодую. Хоч щось одне в цьому житті має бути стабільним — твоя подруга й повна тарілка.