Розділ 29.

Розмови плавно перетекли в танці. Музика в ресторані змінилася — зазвучали знайомі м'які акорди, і молодята, тримаючись за руки, вийшли на середину зали. Їхній перший танець був зворушливим — простим, без пафосу, але щирим. Потім на паркет почали виходити інші гості. Одна за одною з’являлися пари, і зал ожив теплим, легким рухом.

Я саме пила воду, коли Іван, тримаючи в руках маленьку бутоньєрку, підійшов і простягнув її мені:

— Мам, Денис сказав, що хоче з тобою танцювати. Але ти можеш сказати "ні", якщо не хочеш, — додав шепотом і підморгнув.

Я усміхнулася йому й обережно взяла бутоньєрку. Концерти влаштовувати не хотілося. Я просто подала Денисові руку. Він узяв її з такою делікатністю, якої я від нього не очікувала.

— Злато, — почав тихо, коли ми вже повільно рухалися залом, — я ще раз хочу перепросити за нашу останню розмову. Я був різким. Ти виявилася мудрішою за мене. І передбачливішою. Я за своїми внутрішніми драмами зовсім не помічав, що відбувається між батьками.

Я глянула на нього спокійно.

— Не перепрошуй. Я вже забула. Ми всі іноді не помічаємо очевидного. Це природно. Особливо, коли мова йде про чужі стосунки… А ми для них — уже треті зайві. 

Він дивився на мене довше, ніж варто було. У його погляді не було поспіху — лише тиха впертість. А потім міцніше притягнув мене до себе, ніби ця мить танцю — остання нагода щось змінити.

— Злато, — його голос став глухим, майже шепотом, — чому ти мене не підпускаєш ближче? Ти ж розумієш… ти мені подобаєшся. Дуже.

Я не відразу відповіла. Кілька тактів — і ми рухалися в унісон, як пара з досвідом. Але всередині в мені вже виросла стіна.

— Денисе… — я глянула на нього спокійно, з ледь помітною усмішкою. — Навіщо ці високі слова? Ти одружений чоловік. І нехай ви з дружиною не спілкуєтесь, нехай давно чужі одне одному — це не змінює фактів. Ти досі належиш іншій жінці. А для мене це табу.

Він стис щелепу, але нічого не сказав.

— Я вже була в подібних стосунках, — додала я тихіше. — І знаю, як це закінчується. Завжди. А короткотермінові «зустрічі для розрядки»… ну, вибач, але для такого існують іграшки. Ефект той самий, тільки без моральних ускладнень.

Я побачила, як він напружився — буквально затверднув у танці. Очі звузилися.

— Ти зараз з мене знущаєшся? — прошипів він. — Я ледь стримуюсь, щоб… бути поряд, поводитись пристойно — а ти кидаєшся такими словами?

— А я що? — я знизала плечима. — Це не я причина твоїх фантазій. Це банальна відсутність постійної партнерки. Не я в цьому винна. — Я глянула на нього з тією ж усмішкою, тільки тепер з легкою насмішкою.

Він мовчав, але я відчувала, як усередині нього кипить гнів і збудження водночас.

Танок підходив до кінця. Я встигла відступити на крок і плеснути в долоні — ніби підтримуючи батьків, які знову кружляли на паркеті.

— До речі, тепер я тобі зведена сестра, — додала я вже зовсім тихо, зухвало нахилившись до його вуха. — Так що забувай свої брудні помисли.

Я більше не дивилася йому в очі. Просто розвернулася і пішла до столу — як ні в чому не бувало. З гідністю. З легким задоволенням — бо не дозволила собі спокуситися.

Вечір продовжувався на хвилі легкості й радості. Еля з Іванком захоплено влаштовували конкурси, і вся зала весело реагувала на їхні жарти й вигадки. У одному з конкурсів доля знову звела мене в пару з Денисом.

— Пограємо, братику? — весело вигукнула я й штовхнула його ліктем у бік. — Я в тебе вірю!

Він скрипнув зубами так голосно, що, здавалося, навіть мікрофони зафіксували цей звук. Але втримав посмішку — перед глядачами ж не посваришся.

Еля з-за столу лише хитнула головою і підморгнула — ми з нею прекрасно розуміли всю комічність ситуації. А інші щиро сміялись, не підозрюючи, яка напруга в нас з цим «братиком».

Після чергового раунду конкурсів Іванко, сяючи від гордості, раптом оголосив:

— Тепер ти мені справжній дядько! Правда ж! Як круто!

Він стрибнув Денису на шию, обійняв так, як обіймають рідних — щиро, тепло, без захисту.

Я побачила, як Денис мимоволі знітився. Його руки розгублено зависли в повітрі, але потім таки обійняли Іванка у відповідь. Ненадовго, але щиро.

Брати Віктора Тихоновича, які спостерігали за сценою, підхопили настрій:

— А ми тепер твої дідусі! — вигукнув один. — І будемо приходити на всі змагання, вболівати й купувати тобі морозиво!

Іванко світився від щастя, наче гірлянда. Його очі блищали, і він ловив кожне слово, мов ковтки повітря.

Я, спостерігаючи за цією сценою, відчула, як щось щемить у грудях. Ці чоловіки — щирі, емоційні, готові прийняти Івана без сумнівів і умов. Я подумала, скільки років вони були позбавлені цього зв’язку. Усього лише через одного егоїста. Через страх і впертість, що тоді здавалася мені звичайним вчинком юнака.

А може, все мало статись саме так. Бо доля, з усіма її викрутасами, все ж звела нас разом. І тепер я бачила, як Іван відчуває себе важливим, прийнятим. Щасливим.