Розділ 28.

Мама від хвилювання аж зашарілася, зате Віктор Тихонович тільки засміявся й ніжно нахилився до неї, щось пошепки сказавши їй на вухо. Вона у відповідь мимоволі посміхнулась, і це був той момент, який хотілося схопити — закарбувати назавжди. Я навіть трохи пожалкувала, що не встигла зробити хоча б одного кадру. Але в душі знала — такі миті залишаються не в телефоні, а глибоко в пам’яті. І часом саме вони стають найважливішими спогадами.

Коли вже були поставлені підписи, й ми вийшли з урочистої зали, у холі нас зустріли діти Віктора Тихоновича. Неочікувано, без попереджень, ніби їх витягла з-за куліс сама доля. Напруга на мить застигла в повітрі, та першою, всупереч усім очікуванням, наважилася підійти донька. Вона мовчки обійняла батька — щиро, трохи зворушено. Потім, після короткої паузи, ніби збираючись із духом, зробила кілька кроків до моєї мами й скромно промовила:

— Вітаю, — тихо, але щиро.

І моя рідна — у всій своїй теплоті — відгукнулася одразу: обійняла її, ніби вони зналися вже роками, ніби не було жодних сумнівів, що ця дівчина — своя. Посмішка мами, її звична, невимушена, розсіяла рештки напруги, і навіть у доньки Віктора Тихоновича на очах з’явилося якесь полегшення.

Ми з Ельою мовчки переглянулися. У нас був той самий, беззвучний жіночий діалог, у якому йшлося більше, ніж могли би сказати слова.

— В наших рядах поповнення, — лише губами прошепотіла Еля, не відводячи погляду від сцени.

Я кивнула ледь помітно, очима погодившись: так, ще одна буде зігріта маминою променистістю й турботою. Її серце завжди було більшим, ніж обставини.

Денис підійшов останнім. Він ішов із тим самим закритим, офіційним виразом обличчя, який став для нього захисним панцирем. Його вітання було стриманим до формальності — потиск руки батькові, сухе «вітаю», більше схоже на протокольне повідомлення, ніж на щось родинне.

Та саме в цей момент я побачила, як Іван — наш Івасик — став поруч із Віктором Тихоновичем і глянув на Дениса так, що навіть мені стало незручно. У його погляді було щось різке й водночас глибоко доросле: мовляв, чоловік, це — моя родина, ти зараз переді мною, будь справжнім. І я побачила, як Денис на очах змінився. Наче щось в ньому тріснуло, і тріщина пропустила назовні світло.

Його обличчя розслабилося, голос зазвучав м’якіше, а слова — вже по-іншому. Не натягнуто, не заради етикету. Це був чоловік, що нарешті вирішив відпустити старе й хоча б спробувати прийняти нове.

— Ого, — встигла прошепотіти хтось збоку. Я не розрізнила — чи то Еля, чи то сестра Дениса, Лілі. Але це «ого» озвучило і мій внутрішній подив.

Денис потис руку Івану — з повагою й, здається, з інтересом. А потім підійшов до нас із Ельою. Його погляд зупинився на мені.

— Вітаю, дівчата, — його голос пролунав м’яко, але з тим знайомим напівусміхом, у якому я завжди вловлювала щось більше, ніж просто формальність. — Ви неймовірно гарні сьогодні і, ну дуже схожі… ніби всі троє — сестри.

Комплімент, безумовно, був зарахований. Особливо — Елею. Вона миттєво вирівнялася в поставі, прийнявши слова як належне, а потім легким поглядом подякувала: адже йшлося не лише про зовнішність, а й про її старання, її тонкий смак і майстерність, які зробили цей образ — наш образ — цілісним.

Я ж залишилася нейтральною. Ні ухмилки, ні подяки. Просто спокійно перевела погляд на Івана, який у цей момент весело тягнув Віктора Тихоновича за руку — очевидно, в зал, де проходитиме основна частина святкування.

Пізніше до нас приєдналися брати Віктора Тихоновича з родинами. Привітні, спокійні, якісь дуже справжні — їхня теплота розтоплювала навіть залишки формальності. Іван швидко влився у спілкування: не соромився, виявляв зацікавлення, ставив доречні запитання.

І всі — буквально всі — відмічали:

— Як він на нас схожий… І навіть манерою тримати ложку — як у нашого діда!

— А голос! Ви чули? Один в один як у нашого Степана в дитинстві…

Я усміхалася, кивала, жартувала. Та всередині відчувала, як цей медовий віск стискає грудну клітку. Кожна така репліка — як тонка голка в неоголену правду. Я знала: момент істини давно прослизнув повз. І тепер залишалося тільки тримати її в таємниці — як обітницю. До кінця життя.