Розділ 27.

Про дзвінок мамі я вирішила не розповідати. Це був їхній роман. Їхній вибір. Їхнє право бути щасливими — без наших втручань і висновків.

А ось з Ельою я все ж поділилася. 

— Бач, Денис проти їхніх стосунків, — зітхнула я, розмішуючи каву. — І досі не визначився, яким буде його спілкування з ними далі. 

Еля глянула на мене з тою самою м’якою прямотою, яку я обожнювала.

— Златуль, може, це й на краще, — вона зітхнула й сьорбнула каву. — Рідше будуть ці спільні сімейні посиденьки. Івасик не встигне звикнути до нового «родича».

— Так, Елю, ти маєш рацію, — кивнула я. — Усе складається так, як мало скластися. Віктор Тихонович нехай сам розбирається зі своїми дорослими дітьми. А маму, думаю, він не дасть скривдити.

— І правильно. Найголовніше — емоційний стан нашого чемпіона, — вона посміхнулась. — І, звісно ж, твій власний комфорт.

— Дякую тобі, — тихо відповіла я, — іноді мені здається, що ти моя друга половинка. Але в дружбі.

— Я просто люблю тебе і хочу, щоб ти не ламала себе. Бо всі навколо щось хочуть від тебе. А я — щоб ти не забувала, хто ти є.

Дні підготовки до весілля промайнули несподівано швидко. Захід планувався скромним, без пафосу й зайвої помпезності, але навіть найпростіші традиції вимагали уваги, зусиль і часу. Мама, як завжди, цілком покладалася на мій смак — і це автоматично означало мою участь у всьому: від вибору сукні до розсадки гостей.

Ми часто проводили час разом: мама, Віктор Тихонович, Іван і я. Іван був у захваті — йому подобалось бути у центрі уваги дорослих, радити, жартувати, відчувати себе потрібним. Якщо мама запитувала моєї думки, то для Віктора Тихоновича найвагомішим авторитетом був Іван. І той, ясна річ, розцвітав від гордості та впевненості у власній значущості.

Нам справді було добре разом. Тихо, тепло, майже затишно. Як у власному маленькому едемі, в якому кожен мав своє місце й не хотів ділити його ні з ким іншим. Ми навчилися дихати в одному ритмі — і кожна зайва людина ззовні здавалася вже не зовсім доречною.

Я не чула жодного дзвінка до Віктора Тихоновича від Дениса. І не бачила жодної спроби з його боку прийняти нову реальність. Усе це красномовно свідчило: він залишався осторонь. Ймовірно, не готовий. А, можливо, просто не хотів. Я відганяла думки про шкодування, відмовлялася розводити внутрішні суперечки. Я свідомо трималася за те, що робило нас щасливими. І вчилася приймати, що іноді справжнє «краще для всіх» зовсім не схоже на класичну сімейну ідилію. Але воно справжнє. І своє.

Святкування проходило за планом — без зайвого пафосу, але з тією родинною теплотою й відчуттям, що ми справді творимо щось важливе. Ми були вбрані всі в одному стилі, який Еля з любов’ю охрестила «ретро-шик із натяком на свободу». Вона ж і стала нашим головним стилістом.

Для нас трьох — мами, Елі й мене — вона підібрала розкішні образи у дусі американських шістдесятих. У мами — ніжна сукня міді в кремово-пудровому відтінку з мереживним верхом і легкою талією, підкресленою атласним поясом. Волосся їй поклали у великі, м’які хвилі, прикрашені тонкою пов’язкою в тон до сукні. Вона виглядала зворушливо й делікатно, немов героїня з ванільного романтичного кіно.

Еля вибрала для себе яскравішу сукню — насичено-бірюзову з акцентом на широкому вирізі човником і рукавами-ліхтариками. Її висока зачіска з об’ємними локонами й стрічкою робила її схожою на Софі Лорен у найкращі роки — зухвалою, грайливою, абсолютно чарівною.

Мій образ був більш стриманим, але не менш стильним: темно-зелена сукня-футляр із глибоким вирізом на спині, оздоблена невидимими блискітками, які ловили світло при кожному русі. Волосся зібране у французький твіст, прикрашений шпильками з перлинами. У цьому всьому я почувалася впевнено й несподівано жіночно — майже як акторка в кадрі власного життя.

Хлопці також не відставали. Віктор Тихонович і Іван виглядали, ніби щойно зійшли з обкладинки вінтажного журналу «GQ». Їхні костюми були зшиті на замовлення: темно-синій із тонким білим кантом у Івана та глибокого винного відтінку у Віктора Тихоновича. В обох — білі сорочки з мікропіндот-принтом і стильні підтяжки, замість класичних краваток — вузькі ретро-шарфи. Іван, хоч і був наймолодшим, тримався як справжній джентльмен, навіть злегка манірно — видно було, що він ловить кайф від своєї ролі та вигляду.

Коротка фотосесія перед церемонією пройшла весело, гучно і трохи хаотично. Ми всі сміялися, гримали келихами з лимонадом і намагалися встигнути піймати моменти щастя на камеру. Еля, звісно ж, не втрималася і виклала до соцмереж короткий сюжет — зі своїми жартівливими коментарями, в стилі: «Наречена красуня, але найбільше хайпу зібрав Івасик. Малий стильний бандит».