Розділ 26.

Як ми й припускали — Дем’ян не змусив довго чекати. У його стилі: без пояснень, але з наслідками. Від моїх послуг відмовилося одразу двоє великих клієнтів. Один — мовчки. Другий — із вибаченням, що прозвучало щиро.

— Ви ж знаєте, як це працює… — сказав він, трохи опустивши очі. — Бізнес — це не лише цифри, а й союзи. І я пов’язаний із людьми, які дуже близькі до... ну, ви самі розумієте кого.

Так, я розуміла. І не тримала зла. Бо далі він додав те, що мені було особливо важливо почути:

— Але я не можу просто піти. Ми не лише партнери — наші діти в одній школі, ми стояли разом на трибунах. Тому замість себе я направлю до вас двох колег із Києва. 

Його вчинок розчулив мене. У цій ситуації він обрав людяність, хоч і не міг піти проти такої значущої людини в місті. І я відчула, як навіть на тлі втрат з’являється новий фундамент. Надійніший.

Поступово місцева клієнтська база почала змінюватися. Одні йшли — але натомість з’являлися інші. Столичні, з новими запитами, з вищими вимогами — і навіть іноземні. Дехто виходив на мене через рекомендації, дехто — через професійні форуми й матеріали, якими я давно ділилася просто з любові до справи.

Світ змінювався. І моє місце в ньому теж. Я втрачала — але отримувала більше. Можливо, саме так і приходить справжнє зростання — коли тебе випробовують не лише проєкти, а й люди.

Я саме проводила онлайн-переговори, коли на телефон прийшло коротке, як постріл, повідомлення від мами:

«Зустрінемось в обід. Кафе біля офісу. Важливо».

Це було нетипово. Усе, що стосується Івана, мама завжди озвучує в першу чергу телефоном. Або — улюбленим стилем: кілька абзаців емоційно-політичної петиції в повідомленнях. Цього разу — мовчазна категоричність. Я відчула напругу ще до того, як сіла до столика.

— Мамусю, щось сталося? З Іваном все добре?

Вона вже чекала. Обрала столик подалі від усіх — тієї самої категорії, де зазвичай сидять люди, що мають сказати щось... серйозне. Мама зробила ковток води, подивилася мені в очі й сказала майже спокійно:

— Злато, Іван тут ні до чого. Мова піде про мене.

У голові блискавкою майнула думка — хвороба. Доросла донька дорослої мами завжди думає про найгірше першим. Але вона продовжила:

— Віктор розлучився зі своєю дружиною. Заради мене. І наших стосунків.

Я завмерла. В прямому сенсі. Серце пропустило удар. Слова мами ще вібрували у повітрі, а я — вже занурилася в інший вимір. У мене не було готового обличчя для цієї новини. І вже точно — не було готового рішення.

Я так їй і не сказала, ким є Віктор Тихонович для мене. І тим паче — для Івана. А тепер... тепер і поготів. Якщо я скажу — вона не змовчить. А якщо не скажу — це мовчання стане новою формою брехні.

Я подивилася на маму. Її очі світилися. Вона давно вже не виглядала так. А він... він зробив вибір. І цей вибір — їхні стосунки.

Мені не хотілося ламати їх. Але й складати цей пазл було непросто. Бо разом із «новим дідусем» Іван отримував ще й родину. А точніше — одного родича, з яким я воліла б не перетинатися. Ніколи. Але життя — не карта бажань.

Я вирішила дати собі час.

Поки що — не рухати цю конструкцію.

Поки що — не говорити більше, ніж потрібно.

Поки що — просто бути поруч. І спостерігати, куди життя хоче нас привести далі.

Але, як це часто буває, майбутнє не чекало на мій сигнал.

Воно прийшло швидше, ніж я встигла до нього підготуватися.

Дзвінок у приймальню. І вже за мить мій телефон на столі загорівся знайомим номером. Помічниця навіть не попередила — або його голос виявився переконливішим, ніж корпоративний етикет, або інтуїція підказала їй: уникнути цього дзвінка я не зможу.

— Злато, я телефоную повідомити, що не підтримую рішення свого батька, — почав Денис, не чекаючи ні привітання, ні дозволу говорити. — Думаю, ти теж не в захваті від цього «роману» і від їхніх рішень. Тож пропоную об’єднати зусилля. Ти впливаєш на свою маму, я — шукаю важелі на батька. Нам треба зупинити це безумство.

Говорив швидко, чітко, як на переговорах. Лише цього разу — без шансів на зворотній зв’язок.

Я дослухала його монолог, лише стискаючи пальцями ручку на столі, ніби та могла втримати мене від слів, які вже рвалися назовні.

— Денисе, я знаю про їхнє рішення. І так, воно мене теж здивувало. Але вони — дорослі люди. І мають право жити так, як вважають за потрібне. Не розумію, чому ти вирішив, що я вмішуватимусь у чужі — навіть якщо дуже близьких людей — стосунки.

— Ааа, ну все з тобою зрозуміло, — у голосі з’явилась зневага, різка й холодна, наче ляпас. — Для тебе, значить, нормально, що твоя мати розбиває довголітній шлюб, руйнує родину...

— Стоп! — я перебила його, не дозволивши договорити. — Для мене нормально, коли чоловік, маючи почуття до жінки, робить реальні кроки, щоб бути з нею. А ще — я вважаю, що щасливі шлюби не розбиваються. Розбивається лише те, що давно було тріщиною, а не опорою.

У слухавці — пауза. Я почула, як він повільно вдихнув... потім ще раз. Голос, коли заговорив знову, був зовсім інший — більш спокійним, трохи втомленим.