Розділ 25.

Знаєте, виявилося, чоловіки часто мають іншу думку щодо "крапки в розмові".

Дем’ян зустрів нас прямо на вокзалі — всіх учасників, як великий меценат: замовив автобус, щоб кожного розвезли додому, а нам запропонував поїхати з ним.

Іван, щойно почув назву марки авто, загорівся. Як будь-який хлопець його віку — хотів проїхатися нею бодай раз у житті.

Дорогою говорили небагато. Стисло. Тільки про змагання, без натяків на особисте.

Поки не настав момент.

— Я зателефоную, — прошепотів Дем’ян, нахиляючись ближче, — хочу неформальної зустрічі... і дуже хочу продовження.

Я легенько відхилилась, стримано всміхнувшись.

— Зателефонуй, звісно. Поговоримо — і все вирішимо.

Його обличчя змінилося. Він не приховував невдоволення — ні моїм тоном, ні тим, як я тримаю дистанцію.

Я не виправдовувалась. Лише додала рівно, спокійно:

— Коли поряд моя дитина, яка не знає ким ти є для мене — бо саме ти досі не був у цьому зацікавлений — поцілунки виглядають… недоречно.

Він замовк. А я знову перевела погляд на сина. Я була переконана, що Іван занурений у свої думки і щось виглядаючи у вікно, нічого не помітив. Та, як виявилося, імпульс Дем’яна, хай і короткий, не залишився непоміченим, про що я дізналася, прямуючи до під'їзду. 

— Мамо, а це твій друг? — раптом запитав Іван, і я вловила в його голосі справжній інтерес. — А чому він раніше не приходив до нас у гості?

Я ковтнула повітря й на автоматі відклала відповідь секунд на три, ніби перемикаючись із внутрішнього ступору на роль мами, яка все тримає під контролем.

— Він дуже зайнята людина, — зважено відповіла я. — І ми знайомі зовсім недавно, щоб запрошувати його додому. А ти ж знаєш, додому запрошують лише тих, кого ми добре знаємо. І хто знайомий і з тобою, і з бабусею.

Іван аж засяяв:

— Ну от, як з дідом Віктором! Ми ж його всі добре знаємо. То може запросимо його до нас у гості? А ще можна бабусю познайомити з дядьком Денисом і його запросити!

Я ледь валізу не впустила.

— Дениса? — перепитала, ніби не повірила, що почула. — До чого тут Денис? Ми ж тільки-но з ним познайомилися.

Спробувала зберегти спокій і повести розмову у безпечне русло.

— Ось з Віктором Тихоновичем — гарний приклад. Його справді всі знають і поважають.

А сама подумки вже прикидала, скільки ще "гостей" син встигне запропонувати, доки ми дійдемо до дому. І хто з них наступного разу з'явиться біля під'їзду.

— А мені він сподобався, — раптом заявив Іван. — До того ж він син діда Віктора, а значить може приходити з ним.

Я не встигла й рота відкрити, як він продовжив, мовляв, я ж беру його до своїх друзів і знайомих, коли йду в гості.

— Сину, ти ж ще дитина… — спробувала я заперечити лагідно.

— А Денис дитина для діда Віктора, — парирував миттєво. — І ти ж завжди кажеш, що я для тебе назавжди залишуся маленьким. Думаю, так для всіх батьків. Їхні діти — завжди діти.

Його логіка була залізобетонною. Переконливою до болю. Такою, що не посперечаєшся.

Я замовкла. Не тому, що здалася — просто не було сил пояснювати тонкощі дорослого життя тому, чий погляд ще вірить у прості істини.

Я тільки мовчки кивнула, сподіваючись, що ця ідея з запрошенням Дениса в гості залишиться на дні дитячої пам’яті серед інших чарівних фантазій про майбутнє.

Бо я ще не знала, що робити з теперішнім. Особливо коли мова заходила про Віктора Тихоновича. Мої почуття до нього, ситуація, у якій ми всі опинилися, розмиті межі — все це було ще надто сирим, щоб давати йому якусь назву.

А от з Денисом... Там усе давно вирішено. Він сам закрив це питання. Так гучно й остаточно, що його слова досі стукають ночами в скроні.

Робочий тиждень минав рівно, майже в ритмі білого шуму — аж поки не пролунав телефонний дзвінок від Дем’яна. Розмова була коротка, різка й відверто неприємна. Він, як виявилося, вміє втрачати гідність разом із терпінням — грубий, зверхній, різкий. Одним словом — його потрібно було відправляти в бан.

Після такого душевного обливання холодною водою, мені терміново потрібна була терапія. І найкращою терапією для мене була вона — Елька. Тільки вона вміє не тільки слухати, а й виловити з твоїх слів смішне, навіть якщо тобі хочеться вити.

Ми зустрілися в нашому улюбленому місці — СПА-комплексі. Вода, аромати, легкий шум фонтана і ковток шампанського, яке ми хитро замаскували як «оздоровчий детокс».

— Злато, в тебе зараз не життя, а повноцінний серіал, — хмикнула Еля, поклавши огірочок на лоб. — Щодня новий сюжетний поворот.

— Ой, Ель, я сама вже почуваюся героїнею мильної опери. Все через оті неставлені вчасно крапки над “і”. Дем’яну треба було ще на старті чітко озвучити моє бачення стосунків.

Еля засміялася, ковтнувши повітря, мов бульбашку з джакузі.

— Ти так довго збирала на нього досьє, ніби готувалася до серйозної справи. А треба було просто запросити його на зустріч втрьох — тебе, його і... Івана. Думаю, він би сам добровільно відмовився від будь-яких планів на майбутнє.