Розділ 24.

Денис.

Знайомство з тим хлопчиком… з Іваном… З дитиною, яку підтримував мій батько, у яку вкладав сили, час і навіть ніжність, якої я від нього ніколи не бачив — перевернуло мій світ. Я ще не встиг зрозуміти, що саме сталося в мені, як воно вже почало пекти, змінювати, розбирати на шматки старого мене. Це було більше, ніж здивування. Більше, ніж інтерес.

Те, що я відчув, коли вперше глянув на нього, важко втиснути в слова. Було таке відчуття, що десь у грудях відкрився потаємний відсік, про існування якого я й не здогадувався. І в тому просторі — тиша. Тепла, наповнена. Проста.

Мені соромно було зізнатися навіть самому собі: те, що я раптом відчув до цього хлопця, — те ніжне, глибоке, майже інстинктивне — я не відчував навіть до рідного сина. Не тому, що не хотів. А тому, що тоді був інший. Глухий. Зайнятий собою. І щось у мені зламалося ще тоді, коли ми з його матір’ю вибирали не життя, а зручність.

Я не можу сказати, що мене вразила його схожість зі мною — хоч вона й була. Чи може, що його мама та сама жінка, що не покидала моїх думок ні вдень, ні вночі. А може, мене зламала сама його наявність у світі. Просто той факт, що він є. Що він існує, рухається, дихає, сміється, морщить носа від незручних слів. Що ця жива істота — хлопчик зі своїми вибриками, перемогами й поразками — щодня входить у простір мого батька, а тепер, із усією відповідальністю можу сказати, і в мій. Не просто так, не випадково а  наче нитка, що зшиває розірване полотно.

І тоді мені раптом стало зрозуміло — до болю, до дрібниць, як фото, яке раптово стало чітким. Чому старий так тримається за цього хлопця. Чому возиться з ним, як із дорогоцінним вантажем, що не можна втратити. Бо той не лише нагадав йому онука, якого ми втратили, — той подарував йому шанс бути кимось ще. Батьком. Дідом. Людиною, яка ще може дати тепло й отримати його у відповідь.

І я… я захотів того ж.

Я не думав про це свідомо, не планував. Це було тіло. Плоть. Руки, які тягнуться обійняти. Шкіра, яка хоче пам’ятати запах. Долоні, яким боляче від того, що не можуть торкнутись. Мені хотілося обіймати їх — його і Злату. Хотілося забрати їх до себе. Давати, захищати, мовчки тримати поруч.

Але вона… моя колючка… стояла між нами стіною. Струнка, красива, стримана — і замкнена, як сейф. Вона стояла навпроти мене — така ж красива, як завжди, тільки ще більш далека. Як берег, до якого ти плив довго і вперто, а коли нарешті доплив — він раптом зникає в тумані.

— Ми поїдемо з усіма, потягом. Іван хоче з хлопцями, — сказала вона спокійно, рівним тоном. Занадто рівним. Таким, що одразу стало зрозуміло: вона не хоче дискусій.

Я кивнув. Лише кивнув. Як і годиться дорослому чоловікові. Ніяких сцен. Ніяких претензій.

А всередині… всередині щось хруснуло.

Чорт забирай, як же я хотів, щоб вона просто сіла поруч. Щоб він — Іван — весело коментував пейзажі з вікна, а вона, втомлена і трохи розслаблена, мовчала або щось несміливо запитувала. Щоб усі троє ми їхали разом — як сім’я. Можливо, ще не справжня, не визнана, але вже народжена десь між серцем і легенями.

Я спостерігав, як вона бере Івана за руку, як він збуджено говорить їй щось про турнір, про хлопців, і вона усміхається — трохи втомлено, трохи ніжно. Усмішка, яка не для мене.

Ти що, ревнуєш, Денисе? — спитав я себе. До дитини? До потягу? До тих, хто зараз поїде з нею в тій самій коробці на рейках?

Мабуть, так. Мабуть, саме це я і відчуваю — таку нову для себе ревність, без імені. Не до суперника, а до самої можливості бути ближче. І не мати на це права.

Бо це не про транспорт. Не про поїздку. Це про вибір.

Вона не вибрала мене. Вчергове.

Я дивився, як вони віддаляються — її спина пряма, постава впевнена, крок рівний. Як завжди. Без натяку на коливання. Без жодного повороту голови назад.

Іван ще махнув мені рукою, усміхнувся — щиро, по-дитячому. А вона — ні.

Я стояв. Руки в кишенях, щелепа напружена. Чоловік, якого щойно пройшли повз, наче його й не було.

Вона не дозволяла нічого. Жодного шансу. Жодного натяку, що можна зробити крок. Вона ще далі відступала кожного разу, коли я намагався наблизитися. І кожного разу, коли вона мовчки відводила очі, — в мені щось ламалося.

А потім я зрозумів: якщо продовжу тиснути, втрачу остаточно. А тому вирішив зробити те, що було важко, — взяти паузу. Відійти. Не тому, що охолов. А тому, що палав надто сильно. І боявся спалити все до тла.