Розділ 23.

Я ще ловила очима постать сина серед натовпу, коли почула голос Дениса, тихіший, але навмисно розмірений:

— Злато, а звідки ви родом?

У мене аж щелепа затислася. Навіть зуби закричали мовчки. Але я натягнула усмішку й пішла в іронію:

— Що, чуєте діалект? Ніяк не зійду за столичну?

Він навіть не усміхнувся. Замість цього — в лоб:

— Ви ж не будете вдавати, що не помічаєте, наскільки ваш син схожий на... на мого батька. І на мене.

Я знизала плечима:

— Не буду. Справді, у вас спільний типаж. Але повірте, таких схожих — десятки. Просто правильне світло й вдалий кут.

— Злато... — він нахилився трохи ближче. — Ми точно з вами раніше не перетиналися?

Я глянула на нього з-під вій, а потім мовила, граючись словами, як тонким лезом:

— Перетиналися. Ви що ж, забули? Ну, згадайте: одна подія… багато людей… погляд, що чіпляє… і вибухівка.

Він на мить завмер. Я вже подумала — от-от. Але ні. Закліпав очима, губи ворухнулись:

— Це було недавно. Я ж питаю про події десятилітньої давнини .

Усмішка не зійшла з мого обличчя, але щось всередині вже починало пульсувати сильніше. 

— Ні, я вас не пам’ятаю. — Я сказала це рівно, майже холодно. — Якщо гіпотетично і була якась зустріч, то настільки коротка і незначуща, що навіть сліду не лишила.

Я різала словами свідомо. Віддаючи йому борг. Не заради помсти — заради себе. Я вже не та дівчинка, яка боялася когось образити. Тепер я знала, що можу і маю право відмежовуватися.

Ще раз оглянула його, мов закриваючи історію, і перевела погляд на ринг. Там саме починалося нагородження. Наш чемпіон знову опинився серед найкращих. Його очі сяяли — від радості, гордості, втоми. Він був частиною своєї школи, своєї команди. І частинкою мого світу.

Після нагородження ми мали трохи часу, перш ніж повертатись додому. План був простий — коротка прогулянка столицею, морозиво, кілька фото. Але як завжди — з’явився хтось, хто мав свої плани.

— Злато, — Денис підійшов ближче, — навіщо вам їхати потягом? Я якраз повертаюся до Львова машиною. Це і швидше, і комфортніше.

Іван навіть не озвучив свою реакцію — лише скоса глянув, і в його очах читалося однозначне: “І що тут комфортного, якщо в потязі — всі друзі?” Бо справжній комфорт — це не клімат-контроль, а гучні спогади й сміх уночі, це коли все купе — своє.

Мені ж і поготів не хотілося кілька годин сидіти поряд із чоловіком, якому я щойно подала чек за минуле.

— Дякую, — відповіла я стримано. — Але ми відмовимось.

Я бачила, як він хотів щось ще сказати. Але Віктор Тихонович вчасно торкнувся його ліктя — жест стримування, жест розуміння.

— Іванку, до побачення, мій чемпіоне! — тепло мовив дідусь, і син обійняв його щиро, по-дитячому просто.

Ми рушили. Не встигли й завернути за ріг будинку, як Іванко, вже з тим своїм серйозним, але трохи хитрим виразом обличчя, почав розмову:

— Мам, дякую, що підтримала мене. Але мені здалося… ти чомусь злишся на дядька Дениса.

Я глянула на нього збоку, прикидаючи, як він узагалі помічає такі речі:

— І чому ти так вирішив?

Він розвів руками, ніби це очевидно:

— Бо ти говорила і не посміхалася.

— Я не з усіма говорю посміхаючись, — відповіла я м’якше. — Тільки зі своїм колом друзів і рідних.

Іванко хитро примружив очі:

— Ось і неправда! Я дивився про тебе репортаж — ти там усім посміхалася.

Я не втрималася й розсміялася від таких «доказів»:

— То я там діяла за сценарієм, як акторка, розумієш?

Він насупив брови, але вже не знайшов нових аргументів і похмуро кивнув, водночас усміхаючись куточком губ.

Місто цього дня було особливо гарне — пахло кавою, свіжими гарячими булочками, ніби після гарячої репетиції бою. Ми пройшли кілька вулиць, по-дурному сміялися з випадкових перехожих, зробили фото на тлі яскравого графіті з написом «Be Brave», зайшли у маленьку кав’ярню, де бариста привітно підморгнув Іванкові, ніби розуміючи, що він тут головний герой. 

І саме там телефон почав світитися мов новорічна гірлянда.

Десять повідомлень. Атака. Шанувальники в ділі — Денис і Дем’ян. Обидва вимагали зустрічі. Обидва «мали сказати важливе».

Такі ділові, аж смішно.

В одну мить вони мені обоє стали нестерпні. І, як це буває в найкращі моменти внутрішньої ясності, я відповіла обом коротко і по-своєму красиво. Мене для них сьогодні не існує. І, якщо чесно, краще вже  ніколи і не існувало б.