Розділ 22.

Бій був запеклий. Суперник — вищий, важчий, із явною перевагою з перших секунд. Рухався впевнено, тиснув — Іванкові було непросто. Я мовчки стискала кулаки, серце калатало десь у грудях, ніби відбивало сигнали тривоги. Усередині — порожнеча, завмерлість, що межувала з панікою. Перевела погляд на тренера. Зазвичай його спокій мене заспокоював, якорив. Але сьогодні — не допомогло. Його холодна впевненість не торкалася мого внутрішнього буревію.

Поруч мами вигукували слова підтримки — крики, схожі на бурю. Саме їхній запал повернув мене до реальності. Я вдихнула і нарешті прокинулася. Перші слова нашої кричалки вилетіли самі собою. Мами підхопили — знайомий ритм, що не раз рятував нас у вирішальні моменти. Потім долучилися й діти, навіть з інших шкіл — один голос, одна хвиля.

І щось змінилося. Іванко змінився.

Немов почув. Немов відчув, як ми всі стоїмо за ним. Він перейняв ініціативу, знайшов ритм, зловив мить — і почав вести. Не просто боротися — а творити. Майстерність, витримка, сила духу — усе в ньому співало перемогою. І вона прийшла.

Ми перемогли.

Це були неймовірні хвилини — коли твоя дитина здобуває перемогу, що здавалася майже неможливою. Але ще неймовірніше було побачити той самий захват… в очах чоловіка, що стояв поряд.

Я перевела погляд і вперше за весь бій помітила — Денис поруч. Його погляд палав, немов він сам щойно стояв у рингу. Такий самий вогонь — в очах Віктора Тихоновича. Вони обидва дивилися на Івана, як на найважливішу людину в цьому світі. І коли Денис зустрівся зі мною очима — я побачила там щось більше. Здивування. Визнання.

Я опустила погляд першою. Повернула його до Іванка — мого чемпіона, моєї сили. Послала йому наші маленькі, ритуальні жести любові, які розуміли тільки ми двоє. Він усміхнувся — щиро, з тихою гордістю. Хоч і втомлений, хоч і з саднами на обличчі — він стояв, як воїн, як мій незламний чемпіон.

Діти кинулися його вітати — він переключився на них, ніби став знову звичайним хлопчиком. А в рингу вже готувалися до наступного поєдинку. І ми всі, як єдина команда, спрямували свою увагу до нового бою, до нового чийогось чемпіона. 

Я все чекала, що Денис, трохи посидівши, ввічливо попрощається й піде. Але ні — він залишався. Сидів, мовчки, спокійно, але з поглядом, що час від часу ковзав до рингу, до сина. І хоч на обличчі його панувала стриманість, я відчувала — він у процесі, він тут, не випадково. І що більше минав час, то виразніше я ловила легке здивування на обличчі Віктора Тихоновича — він, здається, також не чекав такого.

Ми обоє чекали на Іванка. Знали, він прибіжить — швидко, між боєм і оголошенням результатів — аби дати «п’ятака» підтримки, аби забрати з собою наші погляди й тепло назад до рингу.

І справді, він прилетів, як завжди, повен енергії.

— Мамо! Ти бачила, як я того суперника здолав? Я застосував той новий прийом! — Він аж підстрибував на місці. — Той, що ніяк не виходив на тренуваннях. Уявляєш?

Поглядом він ковзнув на Віктора Тихоновича, шукаючи підтвердження:

— Діду Вікторе, пам’ятаєш, я постійно пасував у захваті? А сьогодні… так розізлився, що перестав думати — і просто зробив.

—Так, Іванку, ти молодець. Наш справжній чемпіон, — усміхнувся Віктор Тихонович, — правда ж, Злато?

Я кивнула з гордістю й ніжністю, спостерігаючи за сином, який буквально світився.

І тут він раптом перевів погляд на Дениса. Зупинився. Вивчав обличчя. Його погляд став уважнішим, майже дорослим. Потім перевівся назад на Віктора Тихоновича:

— Це ваш син? — спитав просто, без обиняків. — Він схожий на вас.

І простягнув Денису руку. Рішуче. Прямо. По-дорослому.

Ви коли-небудь бачили три однаковісінькі погляди? Одночасно — діда, батька і онука. 

— Я — Іван Богун, — гордо представився мій син. — А ви, я знаю… дядько Денис.

При слові «дядько» у Дениса здригнулися брови. Я ледь не хмикнула — це «дядько» різало вухо. Але, підозрюю, нас із Денисом дратувало воно з різних причин.

— Мені дуже приємно з тобою познайомитись, чемпіоне. В тебе велике майбутнє, — Денис потис Іванкові руку, а потім раптово провів пальцями по його волоссю й скуйовдив. Точно так само, як колись я бездумно плутала пальці в його.

Іван посміхнувся:

— Ви робите, як мама. Вона теж не байдужа до мого волосся.

Цю тему я прикрила миттєво:

— Іванко, сину, час повертатись. Тебе вже чекають.

— Є! — кивнув, як воїн на завдання, і побіг до друзів.