Розділ 21.

Віктор Тихонович з’явився за лічені хвилини після мого повернення. Ми обоє вдали, що нічого не сталося. Не час і не місце. У нас була інша місія — бути опорою для тих, хто зараз на рингу.

Під час оголошеної перерви дітям дозволили підбігти до батьків. Іванко світився щастям: у його фан-клубі тепер двоє дорослих — і яких! Ми пішли до кафетерію, взяли йому енергетичний коктейль із бананом і купу схвальних слів на додачу. Він сипав розповідями про раунди, про суддів, про супротивника — і навіть трохи хвилювався, чи не впустив щасливий талісман перед виходом. Ми слухали, кивали, усміхалися.

Час сплинув непомітно. Іванко побіг до тренерів, а ми повернулися на трибуни. Я мовчала, але всередині знову запустився ментальний штурм: що сказати Віктору Тихоновичу? Яку версію подати — просту, людську, чи... жорстоку в своїй правді?

Він перший не витримав.

— Злато, — озвався майже пошепки, — я все ж хотів би знати, що тебе так вибило з колії.

Я подивилася на нього. Його обличчя було стриманим, але в очах — знайома тривога.

Я подивилася на нього — довше, ніж слід було б. Оцінювала. Не його — ситуацію. Чи міг він уже щось знати? Що йому сказав Денис? Що зрозумів сам?

— Справа в тому, — почала я повільно, — що ми знайомі з вашим сином.

Його очі спалахнули світлом, а в кутиках вуст майнула ледь вловима усмішка. Наче я щойно підтвердила здогад, який він давно носив у собі.

— Ми нещодавно перетнулися… на форумі. — Я відвела погляд. — Він виявився моїм клієнтом. Це було неочікувано. І, відверто кажучи, неприємно — після того, як ви згадали про його сімейний стан. Бо поводився він, м’яко кажучи, не як одружений чоловік.

Я не хотіла бути різкою, але правда впала в розмову з холодним дзвоном. Віктор Тихонович змінився на обличчі — ніби щось втратив або згадав надто болюче. Наступні кілька секунд він мовчав, обдумуючи кожне слово.

— Злато… — нарешті сказав він, — його шлюб — лише формальність. Вони не живуть разом з дня… з дня, коли не стало сина. Відтоді між ними — лише тиша. Повір, він щирий у своїх діях.

Я не змогла витримати погляду — відвела очі вбік, наче за вікном могло бути простіше.

— У мене вже була одна історія, — вимовила я тихо. — З одруженим чоловіком. Формально — теж "просто шлюб заради бізнесу". Але це мене не врятувало. Від розчарування. Від болю. Від гіркоти. Тому з того часу в мене чіткий принцип: я не бачу чоловіка в тому, хто носить на пальці обручку. Навіть якщо він її не носить, але ще має її в реєстрі.

Я глибоко вдихнула.

— До того ж... У мене є шанувальник. Ми намагаємося будувати щось своє. Повільно, але з повагою.

Я нарешті знову поглянула на Віктора Тихоновича — спокійно, без захисту.

— Тож прошу, — м’яко, але твердо додала я, — давайте цю тему залишимо в спокої. І сина... теж. Домовилися?

Він мовчки кивнув. Без заперечень. Лише легкий зітх — як згода й прийняття водночас.

Я взяла його за руку — коротко, символічно, щоби скріпити межу, яку щойно намітила.

— Скоро вже бій Іванка. Пора діставати наші плакати.

Я усміхнулася, намагаючись повернути легкість. Він підхопив настрій і, трохи зворушено, почав нишпорити в сумці, витягуючи наш незмінний арсенал підтримки. І в ту мить ми обидвоє ніби знову стали тими, ким були кілька годин тому — просто вболівальниками на трибунах.

Серце лише-но втихомирилося після однієї драми, як уже починало набирати новий ритм — непевний, тривожний, мов перед стартом чергового раунду. Але цього разу воно не слухало розуму — реагувало інтуїтивно, на рівні шкіри.

Я була занурена в спостереження. У кожному русі Іванка, в кожному поруху його плеча, у зосередженому нахилі голови тренера — я ловила сенси, ніби від того, як я подивлюсь, щось зміниться. Була сфокусована до межі. Напевно, якби поряд вибухнула петарда — я б і бровою не повела. Бо то — лише шум. А от там, у зоні рингу, — моє серце, моя гордість, моя дитина.

Тому той ще один прихід… Чи, краще сказати, появу персонажа — я зауважила радше інтуїцією, ніж поглядом. Немов хтось порушив неписане правило не вторгатися в мій простір спостереження. Немов його тінь упала не на підлогу, а просто на мої думки.

Я навіть не повернулася одразу — настільки була захоплена кожним рухом Івана. Та внутрішній барометр уже хитнувся. Щось наближалося. І я, не відриваючись від сина, вже точно знала, хто це був.