Розділ 20.

Поки я ще переварювала почуте, за спиною з’явилася тінь. Точніше — тінь з голосом.

— А ось і мій син, — пролунало. — Злато, познайомся — це Денис.

Фокус мого зору миттєво розпався. Перед очима наче щось змикалося, зникав простір, розчинялося світло. Ім’я, голос, постать — все збіглося в одне. Земля почала вислизати з-під ніг, і я, не думаючи, вчепилася в руку Віктора Тихоновича.

— Злато, що з тобою? — почувся схвильований голос. — Ти вся зблідла... ось, на, води.

Денис — мій Денис, той Денис — уже стояв поряд. А за мить я вже відчувала його руки. Він підхопив мене, як легку хмаринку, й поніс до медпункту.

Я не знепритомніла — скоріше, втратила присутність. Бачила все, чула, але наче крізь вату. Ніби хтось приглушив звук і зменшив яскравість світу.

Медсестра метушилася наді мною, перевіряла тиск, вкладала щось під голову. А чоловіки стояли мовчки, один з обличчям зціпенілого страху, інший — із зосередженістю досвідченого вартового.

— У неї перевтома і стрес, — мовила медсестра. — Нічого серйозного. Просто дайте їй трішки тиші. Будь ласка, вийдіть — хай полежить. Кілька хвилин без вашої чоловічої паніки — і вона знову буде, як новенька.

Мене залишили саму.

Я не знаю, скільки пролежала — здається, хвилин десять, не більше. Але саме цих десять хвилин вистачило, щоб думки почали розкладатися по поличках, а потім… знову сплуталися в шнурівку з несподіванок.

Спочатку випливли фрагменти про Дениса:

Син Віктора.

Одружений.

Був гарним батьком.

Поховав свою дитину.

І ось кульмінація: дід Віктор — це і є дідусь мого Івана.

Це що зараз було? Якийсь вселенський гумор?

Життя вирішило, що мені надто спокійно й тихо, і підкинуло цю... ну, м’яко кажучи, підставу.

Мені терміново потрібно було виговоритися.

Я тремтячими пальцями набрала Елю.

— О, Златуль! — відгукнулася вона з підозріло веселим тоном. — Маєш час розповісти мені про нашого чемпіона?

— Еля, ти не уявляєш, в який сюр я потрапила, — промовила я, голосом пересохлим, ніби пустеля випила мою воду, мій настрій і весь здоровий глузд.

По той бік телефону почастішало дихання.

— Злато... з тобою що? Ти в лікарні? В буцегарні?

Я не витримала. Моя нервова струна луснула — й видала той самий істеричний сміх, який з’являється у фільмах, де героїню вже починають підозрювати в неадекватності.

— Та ні. Я лише в медкабінеті при спорткомплексі. Жива. Поки що. Але слухай — мені треба, просто конче треба виговоритися, інакше я сама себе сплутаю з кардіограмою.

Я глибоко вдихнула, прислухалася — чи немає когось за дверима. Тиша.

І тоді прошепотіла, як змовниця:

— Уявляєш, наш Віктор Тихонович — батько Дениса. А значить… дідусь мого Івана.

У слухавці щось голосно гуркнуло.

— Еля?! Скажи, що це не ти впала.

— Не скажу… бо збрешу. Так ти там що — теж не втрималася й свідомість втратила?

— Ну, майже, — буркнула я, тримаючись за край кушетки, бо тінь свідомості знову захотіла попрощатися.

Я почула кроки.

— Слухай, Ель, я тебе при нагоді наберу, бо хтось іде. 

Відхилила дзвінок і перевела погляд на двері. 

Зайшла медсестра — бадьора, як ранкове капучино.

— Вітаю, вам, бачу, стало краще, — кинула вона з усмішкою. — А то там, за дверима, ці двоє неадекватних чоловіків вже обговорюють ваше транспортування в лікарню... гелікоптером. Справжнім.

Я уявила, як Віктор Тихонович з його сталевою серйозністю і Денис із поглядом, що пробиває крізь стіни, стоять над картою Києва й обирають посадковий майданчик. Усмішка сама розцвіла на моєму обличчі.

— Дякую вам за допомогу. Мені вже полегшало. Піду, — сказала я, обережно сповзаючи з кушетки, як актриса, яка щойно знепритомніла у виставі, де режисер — саме життя.

— Добре. Тільки без різких рухів і нових стресів.

— Ви справді думаєте, що це можливо, коли твоя дитина в рингу?

— Я вас розумію. Мій теж виступає. Удачі вашому чемпіону!

— І вашому, — відповіла я з тією змовницькою теплотою, яку відчувають лише бойові мами.

Я вийшла з кабінету.

Неподалік стояли двоє чоловіків. І ось дивне: раніше я не помічала схожості. А тепер — профіль. Жести. Непомітна стриманість. Ясно, що рідні. І ясно, що доля мене вирішила добити стилем сімейного фентезі з несподіваними родичами.

Першим мене побачив Віктор Тихонович. З тривогою в очах майже підбіг до мене.

— Злато, як ти? Я розумію, безнадійно просити тебе повернутись у готель...

Я тільки ледь хитнула головою. Він усе зрозумів.