Розділ 19.

Цього разу ми вирушили до столиці.

Організаційні питання взяв на себе наш родинний рятівник — дід Віктор. Вміло, навіть по-аристократичному делікатно, він підхопив усе в свої руки — так, що я навіть не встигла зреагувати. І що найцікавіше — зробив це, не торкнувшись жодної моєї струни тривоги чи ревнощів.

Я ловила себе на тому, що вже подумки називала його дідусем Івана. І це лякало. Лякала та природність, з якою зовсім чужа людина раптом стала майже рідною. Інколи мені спадало на думку чи не занадто глибоко я впустила його в наше життя. В душу.

Але мала те, що мала. І, що найгірше — не шкодувала.

Ми заселилися на цей раз разом зі своїми дітьми в готель, окремо, звичайно, але на одному поверсі і все завдяки Віктору Тихоновичу. Зручність, доступність були вкрай важливим елементом під час виїзних змагань, тим паче, що я поїхала сама, без групи підтримки. Я б не була собою, якби не підлаштувалася під обставини й не поєднала одразу дві справи, як це роблять усі мами-супергероїні без плащів. Поки Іван чесно пітнів на тренуванні, я — ні трохи не менше — «тягнула» свої робочі задачі. Пошта, дзвінки, пара дрібних, але впертих завдань — усе те, що не чекає й не пробачає відтермінування.

Усе було розплановано ще вдома: по годинах, по хвилинах, по секундах — план дій, гнучкий, як йога. І, як на диво, усе склалося саме так, як я собі намріяла. Без метушні, без зривів — немов хтось там зверху вирішив не перевіряти мене на міцність.

І от, вже перед початком, я сиділа серед інших мам — трохи збуджених, трохи втомлених, трохи прекрасних у своєму хвилюванні — і тримала в руках свій плакат.

Віктор Тихонович з’явився несподівано, але дивним чином — саме вчасно.

— Злато, привіт. Не втримався — приїхав. І, зізнаюся, подумав, що тобі буде не так нудно.

Його голос був спокійним, майже буденним, але в очах жевріло щось більше, ніж просто ввічливість.

Я відповіла йому усмішкою, тією самою, яку залишаю для близьких і перевірених часом людей.

— Та я ж бачу, ви знову не тільки спонсор нашої школи, а й головний меценат усієї події?

— Так, маю такий грішок, — злегка знизав плечима, а в куточках очей заграли зморшки усмішки. Він ніколи не був демонстративним у своїй щедрості — робив це тихо, майже по-батьківськи.

Ми вболівали разом — щиро, голосно й на диво синхронно. Особливо, коли на ринг вийшов наш чемпіон. Цей азартний момент немов об’єднав усіх присутніх мам, тат, тренерів, а особисто нас із Віктором Тихоновичем — особливо. У ньому не було стороннього глядача — він переживав, як один із батьків.

Перший день приніс гідний результат: наша школа увійшла до трійки найсильніших, але не здобула перемоги. Діти це сприйняли важко. Навіть ті, хто не боровся особисто, мовчки сиділи з опущеними плечима.

Щоб хоч трохи розвіяти їхній настрій, ми організували маленьке свято — прогулянку містом, морозиво, фото, трохи сміху. І хоча це не була перемога, але це точно був момент, який вони запам’ятають. Вони трохи розслабилися, відтанули й знову почали жартувати.

Вогник у їхніх очах знову запалав. Бо… Завтра все могло скластися інакше.

З самого ранку ми з мамами знову взялися за свою «бойову місію» — моральна підтримка наших юних спортсменів. Після щирих обіймів, побажань і гасел на удачу ми провели дітей до тренерів, а самі рушили до спортивного комплексу, кожна зі своїм плакатом, термосом кави й нервами, натягнутими, мов струна.

Біля входу я несподівано натрапила на Віктора Тихоновича. Він стояв біля дверей і вдивлявся в щось на екрані телефону, але щойно побачив мене — усміхнувся.

— Ти сьогодні завчасно, — мовив він з легкою усмішкою.

— Ми з мамами вирішили, що краще вже сидіти тут, ніж у готелі розглядати шпалери. Тут хоча б ближче до дітей і нерви в рамках події, — відповіла я і ми обидвоє розсміялися.

— А в мене сьогодні, Злато, зустріч із сином, — додав він уже серйозніше. — Уяви собі: я їм усім набрид своїми історіями про Івана настільки, що він вирішив особисто з’явитися на змаганнях. Каже, раз уже ми в один час, в одному місті, то виділить мені аж пів години. Зараз, перед боями. А потім, коли буде сам Іван виступати — ще повернеться. Це вже ніби офіційна частина.

— Ну що ж, не буду вам заважати. Такі ексклюзивні зустрічі не можна знецінювати, — підморгнула я.

— Злато, будь ласка. Я хотів би вас познайомити з моїм сином. Щоб він сам переконався, що ви не плід моєї фантазії, — сказав Віктор Тихонович з тією характерною для нього напівусмішкою, в якій завжди приховувалося щось більше.

Я здивовано підняла брови.

— А він що, підозрює, що ви не зовсім… — я зробила значущий жест біля скроні, — стабільний?

— Та ні, — засміявся він, — Син просто вважає, що я перебільшую вашу материнську роль у житті Івана. Справа в тому, що його колишня дружина не сильно переймалась… ну, турботою. Все перекладала на няньок, доглядальниць, а згодом — на мого сина. Він там був і мамою, і татом, і ще й психотерапевтом на додачу.

Я слухала — і всередині стискалося. Співчуття до дитини, яку кинули в емоційний вакуум, перепліталося з неприхованою симпатією до чоловіка, що, попри все, не зламався, а став комусь опорою.