Розділ 18.

Вже наступного дня я твердо пообіцяла собі: усе, що сталося на форумі, залишиться там — у минулому. Без спогадів, без повернень, без внутрішніх монологів. Це була емоція моменту, а я — жінка діла. Я з головою занурилася в роботу, дозволивши лише справам і дедлайнам заповнити мій простір. І, чесно кажучи, така самодисципліна швидко дала результат: усе знову стало чітким, передбачуваним, контрольованим.

Денис... Якщо й телефонував, я спокійно перенаправляла його на колег. А згодом просто додала його номер до чорного списку. Не тому, що образилась. А тому, що мала звичку закривати ті двері, за якими хтось залишав відкритими свої очі — ті, що так підступно прагнули знову пролізти під мою шкіру.

Я не мала наміру грати у вічне “можливо”. Минуле — це стиль, який більше не пасує.

До того ж у моєму житті з’явився шанувальник. Місцевий, доволі впливовий, і — як це зараз модно казати — харизматичний. Він цілеспрямовано, навіть наполегливо, вів наступ на мою увагу, залишаючи після себе то квіти, то білети, то дрібні сюрпризи, які мали б розтопити лід. Я ж дозволила собі подумки допустити варіант — можливо, таки сходити з ним до ресторану.

— Та годі вже ховатися за своїми турботами! — Еля схрестила руки на грудях і глянула на мене з тією своєю безапеляційною посмішкою. — Сходи, зустрінься з ним. Ти ж не у монастирі. Живи!

— Ель, ти ж мене знаєш… — я відпила кави, тягнучи час. — Мені треба знати, з ким я маю справу.

— О Боже, знову твої «розслідування»? — закотила очі вона.

— А що? — я вдавано ображено підняла брови. — Тихенько збираю плітки, слухаю кавових жіночок… спостерігаю, де його ім’я спливає в інформаційному просторі.

— І що? — Еля підсунула мені тарілку з тістечком. — Результат є?

— Є. — я зітхнула, ковтаючи клубок у горлі. — Його знають усі. Ти ж знаєш, він далеко не тінь. Його ім’я лунає так, ніби він у всіх на виду.

— І це тебе лякає? — тихо запитала вона.

— Саме це, Елю. Саме це й лякає. — я дивилась у кавову гущу, наче у чужу долю.

Я не хотіла бути «ще одною» в чиїйсь черзі. Не прагнула ролі коханки — ні, навіть другорядної я бути не хотіла. А нею можна було стати не лише через іншу жінку, а й через роботу, маму, амбіції чи навіть його особисту одержимість ідеальним образом.

Я поки що займалася спостереженням — мов та польова дослідниця в експедиції. Вивчала його поведінку, звички, реакції, щоб зрозуміти: наскільки він справді самодостатній, а не просто добре загорнутий у брендове пакування. Бо, погодьмося, чоловік під тридцять п’ять, без шлюбів і хоча б одного вдалого фіаско у стосунках, при тому що й вигляд, і рахунок у нього гідні — це викликає підозру.

Усі ці “я чекав тільки тебе” та “лише ти змусила моє серце битися інакше” — звучали надто гладко. Можливо, вони й зворушили б когось більш романтично налаштованого. Але я вже читала цей сценарій: слова для жінок, які хочуть забутися або навмисно себе обманути. А я ні перше, ні друге собі дозволити не могла — у мене вдома син, мама, і півтора списку задач на день. Я ходила з ним на каву, навіть на виставку, яку він спонсорував — і водночас аналізувала кожну деталь. Як він дивиться на інших. Як слухає. Як мовчить. І коли Еля запитувала, як я почуваюся поруч із ним, я чесно зізнавалась: «З ним я не просто жінка… я — дівчинка». М’яка, грайлива, трохи наївна. Але… Роман хотів більшого.

Він хотів моєї уваги так, як дарував свою — щедро, без залишку, без пауз. А я не могла дати стільки. У мене був Іван. Був мій світ, моя мама, моя Еля — моя маленька, але справжня сім’я, з якою він не хотів мене ділити. А я не могла це відділити.

Чи то звикла, чи така вже я є  — живу не лише для себе, а насамперед — для сина. І, розуміючи, що одного дня він виросте, піде, залишивши мені роль глядача у першому ряду його життя, я ще більше трималась за кожен наш день. Бо зараз він був ще поруч. І зараз я була потрібна йому найбільше.

У нас знову були змагання. І знову Роман не поїхав із нами, прикриваючись раптовим відрядженням. Спершу, коли почали поступати різні відмовки, я намагалася не звертати на це уваги — мало що, життя таке непередбачуване. Але з часом за цими поясненнями почала проступати знайома тінь: типовий трюк тих, хто хоче зберегти дистанцію з твоєю дитиною, не втрачаючи при цьому свого зручного місця поруч із тобою. То він «забував» дату чемпіонату, то начебто погоджувався приїхати, але в останній момент «щось траплялося». І, зрозумівши його хитрість, я перестала будувати на нього плани, залишивши лише тиху надію на чудо. Бо сама, як завжди, не могла дозволити собі проґавити жодної важливої події в житті свого чемпіона.