Розділ 16.

Він виринув, мов із повітря, наче постать, виплетена з тіні й несподіванки.

 — Злато, дозволите менш офіційне звернення, — промовив Денис майже крізь зуби. — Ти сьогодні когось собі шукаєш на ніч?

Його слова не обурили мене — навпаки, навіть розвеселили. Я зробила ковток шампанського, подивилась на нього з легкою посмішкою і відповіла спокійно, навіть з ноткою театральності:

— Ви, Денисе Вікторовичу, поясніть, будь ласка, з чого такі... глибокі висновки у вашій голові? І головне — чому саме у вашій? Це хіба не турбота мого чоловіка, вам так не здається?

Його очі спалахнули — то не була злість. То було щось інше. Щось, що він давно ховав і що, схоже, рвалося назовні.

— Ну чоловіка в тебе точно ніякого немає, — кинув він майже пошепки, але так, що мені аж під лопатками запекло. — А саме мені це лізе в голову, бо я ж уже казав: манка ти для мене, Злато. А сьогодні ти ще й одягнулася так, що всі чоловіки тут, певно, по десять разів подумки тебе роздягли і уявили під собою.

Його слова впали, як грім — не гучно, але з тією силою, що не залишає після себе нічого колишнього. Мої брови миттєво піднялися, а очі примружились — реакція була інстинктивною. Я не очікувала такого… прямого, пристрасного випаду.

Я повільно зробила вдих і відкашлялася, щоб не здати свого стану.

— За такий... своєрідний комплімент я, знаєш, не вдячна. — Я навмисне говорила спокійно, виважено, — І повторюю ще раз. Повільно. Це не ваша справа. За мене є кому хвилюватися.

Він стиснув щелепу. Мовчав.

А я тим часом дивилась на нього з тією ж усмішкою, якою жінки прикривають втому і незгоду. Моя жінка-інтуїція кричала, що це не просто зацікавленість. Але я вчасно зупинилася. Не час і не місце.

Я без зайвих емоцій розвернулася — у сукні, яка лишила на його зіниці свій шлейф — і пішла до найближчої групи колег, де ще щойно звучав сміх.

Не озираючись. Але відчуваючи на собі його погляд — гарячий, колючий і спраглий.

Я влилася в компанію, наче й не було тієї напруги. Усміхалася легко, розмовляла невимушено, жартувала, часом торкалася плеча чи рукава — не кокетливо, ні. Просто вільно, впевнено, як жінка, яка чудово знає, чого варта.

Але я відчувала його погляд. Він не спостерігав — він спалював. Його очі ковзали по мені, наче пальці, затримуючись там, де шкіра була не захищена тканиною, де імпульси пульсували сильніше. Це не було бажанням. Це було прагненням володіти, втримати, підкорити. І саме тому я не озиралася.

Я не давала нічого, за що можна було б зачепитися. Ніякої гірчинки, ніякої гри. Лише я — справжня. І, здається, саме це зводило його з розуму.

Коли заграла музика — жива, з тим легким тремтінням, що прокидається десь під лопатками — я залишилася з тими, хто цінує розмову більше, ніж вальс, із тими, хто не потребує сцен. Ми говорили про книги, про смішні робочі ситуації, про останні події.

Саме тоді до нашого столу підійшов мій давній і вірний партнер — харизматичний, ввічливий, із гарним почуттям ритму — і, злегка нахилившись, запитав:

— Можна запросити вас на танець, Злато?

Відмовити було б неприйнятно. І я дозволила собі маленький жест згоди, плавно поклавши руку на його долоню. Ми вирушили на паркет, злилися в неквапному, ритмічному танку. Мелодія тягнулася, як вечірнє золото — розмірено, чуттєво.

Ми протанцювали десь половину композиції, коли мій партнер з чемністю поступився місцем. Денис з’явився несподівано — мов тінь, що вийшла з вогню. Він легким рухом торкнувся мого ліктя й, нахилившись ближче, сказав.

— Я хотів перепросити. Справді. Те, що я сказав раніше… Було різко. І абсолютно недоречно. Вибач.

Я стримано глянула на нього, не поспішаючи відповідати. Потім з легкою усмішкою промовила:

— Ого. Прогрес. Але з вами, Денисе Вікторовичу, в партнерах буде бути не з легких задач… — Він трохи напружив щелепу, піднявши брови, але не відвів погляду. — Часто змінюєте думку під впливом емоцій. Продовжила я.

В його очах був вогонь, який ледве стримувався словами.

— У бізнесі я зовсім інший. Та й проста комунікація з іншими відбувається невимушено. Не знаю чому, але це ти, якось так на мене впливаєш.

Я мовчала, дозволяючи йому ще трохи побути у власному зізнанні. А він уже трохи м’якше, змінивши тему додав.

— І, до речі… Що з твоїми очима? Я майже впевнений, ще вдень вони були іншого кольору.

Я ледь усміхнулася, нахиливши голову трохи вбік:

— Усе просто. Зараз інші лінзи. Інший відтінок — інший настрій.

Моє пояснення було коротким — рівно настільки, щоб не залишити простору для зайвих питань. Я відчула, як він ще хоче щось сказати, та мелодія вже добігала кінця.

Ми зупинилися майже синхронно. Він кивнув, трохи нахилившись до мене:

— Дякую за танець.

— Навзаєм.

Він провів мене назад до гостей, не торкаючись і не промовляючи більше ні слова. Але погляд його не полишав мене навіть тоді, коли я знову влилася в загальне світло вечора, усміхаючись комусь третьому — ніби нічого не було. Ні слів, ні дотику, ні тепла, що ще жило на шкірі після його руки.