Розділ 15.

Поряд мовчки стояв Денис — тінь, що не відходила. Його присутність відчувалась постійно: спокійна, впевнена, мовчазна. Він нічого не сказав, але я відчувала — стежив за мною кожен крок, був готовий втрутитись у будь-яку секунду. Це не дратувало, навпаки — несподівано заспокоювало.

Я глянула на нього і наші погляди зустрілися. В його очах було щось на кшталт: “Ти в безпеці. Я поруч.” І хоч між нами було море нез'ясованого, зараз цього було достатньо.

У повітрі ще віяло напругою, тривога не поспішала нас залишити, як раптом з гучномовця пролунав голос:

— Увага, присутні! Виявлено залишену підозрілу сумку, але ситуація під контролем. Просимо зберігати спокій. Форум буде продовжено згідно з оновленим розкладом. Дякуємо за розуміння.

Натовп навколо видихнув майже синхронно. Хтось аплодував, хтось обіймав колегу або витягував телефон, щоб написати рідним, що все гаразд. Я лиш нахилила голову, мов у короткій молитві подяки, й подивилася на Елю.

— Повертаємось? — спитала вона.

— Так, форум продовжується, а світ не чекає. — Я розправила плечі. — Вперед, до нових перекладів і…  — змовницьким голосом прошепотіла я, щоб чула лише подруга, — борід. 

Еля лише усміхнулася й, зберігаючи свою звичну, майже королівську врівноваженість, впевнено попрямувала до входу.

Решта дня минула майже у штатному режимі — спокійніше, лаконічніше, з очікуванням вечора. Програма була скорочена, адже для учасників форуму вже був зарезервований ресторанний комплекс — для більш неформального продовження знайомств і розмов. Моє Бюро теж збиралося туди у повному складі — без ділових костюмів, але з тією ж енергією.

З Денисом ми не розмовляли, але наші погляди зустрілися під час завершального слова. Його очі промовляли мовчазно: Ти як? Тримаєшся? Я відповіла ледь помітною усмішкою — спокійною, впевненою. А потім, не зволікаючи, повернулася до організаційних дрібниць.

Після завершення цих складних, але надзвичайно насичених днів залишався останній ривок — фінальна крапка форуму, вечірня зустріч у неформальній, але все ж вишуканій атмосфері. Я заїхала до Елі в салон: довірила їй волосся, яке вона зібрала в елегантну, трохи недбалу зачіску, а потім нанесла макіяж — акценти були правильними, стримано-чуттєвими. Вже вдома, в тиші власного простору, я відкрила гардероб і дістала свою маленьку перемогу — коктейльну сукню кольору стиглого бурштину.

Вона огортала тіло, як тепле світло свічки: передня частина — закрита, стримана, з делікатним оксамитовим блиском, майже пуританська... і водночас спина — відкрита майже до талії, з тонкими лініями, що залишали простір для фантазії. М’яка тканина підкреслювала вигини, не обтягуючи, а ніби ковзаючи по шкірі. Контраст між стриманістю фасаду й відвертістю спини робив її майже викликом — загадкою, яку не кожен наважиться розгадати. До цього я додала шпильки — класичні, лаковані, мов небезпечна обіцянка, з тонким, але впевненим підйомом. Вони змушували тримати спину ще рівніше, а погляд — підборіддя трохи вище.

Останній штрих — лінзи кольору світлого карамельного меду. Світло-карі очі надавали погляду м’якої загадковості та певної екстравагантності. Я сподобалася собі в дзеркалі. Навіть більше — я собі знову повірила. В мені розцвітала впевненість, легкий жіночий авантюризм, бажання підморгнути своїй відвазі.

Кров кипіла — то чи від адреналіну після сьогоднішнього стресу, чи то від надмірної уваги чоловіків, серед яких один був особливо небезпечним. Давно я не відчувала себе жінкою, що виходить не просто у світ, а — на полювання.

Атмосфера вечора поступово ставала оксамитовою, ніби теплий серпанок огортав усіх присутніх: легкість у словах, усмішки, дзвін келихів і влучні компліменти створювали власну м’яку симфонію. Робочі моменти спершу ще виринали то тут, то там, мов набридливі хвильки після шторму, але швидко розчинялися під вагою піднятих келихів і легких обіцянок: «зв’яжемося після заходу». Розмова невимушено перелилася у течію зовсім іншого русла — від смішних побутових історій до планів на майбутні подорожі, що звучали як маленькі мрії. Я ніби купалася в увазі, граючи у легкий флірт; дозволяла собі сміятися щиро, голосно, без жодної внутрішньої цензури, не контролюючи кожного руху й погляду. Все було таким живим, рухливим, немов вечір сам перетворився на м’який танець, у якому ми всі — лише партнери, захоплені ритмом.

І саме в той момент, коли я думала, що вдалось уникнути пильного ока одного конкретного чоловіка, в моєму полі зору з’явився він — “наглядач”, як я про себе його охрестила. Погляд — колючий, мов би вивіряв усе з точністю до півтони, голос — низький і наче з підтекстом.