Розділ 14.

Паніка, до речі, вже десь тихенько хихотіла за рогом.

— Гаразд, — відповіла я, перейшовши в режим бойового пілота. — План евакуації? Координація на мовах? Пояснення учасникам?

Ми швидко розписали основне, і я вирушила до своєї команди. Звукове поле навколо мене почало перетворюватися на хаос — але керований, чіткий, організований. Я інструктувала людей різними мовами, пояснювала напрямки до виходів, перекладала прохання служби безпеки та заспокоювала тих, у кого очі вже перетворилися на віконця в апокаліпсис.

Ми змогли уникнути паніки. Люди почали рухатися до виходів, хтось жартував, хтось писав сторіс, хтось влаштував селфі з поліцейським — типова реакція на стрес у столичному стилі. З’явилися служби: правоохоронці, піротехніки в спорядженні, собаки винюхували сліди зосередженості.

Я рухалася зі всіма до виходу, коли мене ніби током вдарило: Еля!

Звуконепроникний кабінет.

Мене розвернуло, як вітром, і я рвонула назад, минаючи здивованих учасників і службовців, як мене хтось схопив. Причому з такою силою, що мої ноги на мить втратили зв’язок із землею.

— Злато, — почувся чоловічий голос, спокійний і міцний, як граніт, — ти куди це зібралася?

— Пусти! — смикнулася я. — Еля зараз у звукоізольованому кабінеті з клієнтом. Вони не мають ні найменшого уявлення, що тут відбувається!

Він стискав мене обережно, але рішуче.

— Ми скажемо поліції, і вони їх виведуть. Тебе я туди саму не пущу.

Я б, може, ще сперечалась, ще мала щось у запасі, щось уперте й рішуче — але поряд зненацька з’явився поліцейський. Молодий, суворий, із рішучим обличчям і рацією в руках, що тріщала тривожними звуками.

— У приміщенні можуть ще бути люди? — коротко запитав.

— Так! — відповіла я швидко, майже кинула. — Моя подруга, з клієнтом. Вони у переговорному кабінеті в іншому крилі, справа. Кабінет з акустичною ізоляцією. Вони нічого не чули й не почують — ні повідомлень, ні сирен.

Поліцейський лише кивнув, зосереджено.

— Добре. Я про це подбаю. А ви — на вихід. Негайно.

Денис і не чекав повторення. Не відпускаючи моєї руки, майже мовчки повів мене через натовп, крізь напружене повітря, в якому все ще стояла тривога, як електричний заряд перед грозою. Я йшла, мов крізь вату, намагаючись не озиратися, не думати — але всередині мене вже щосили кричала молитва: Хай це буде жарт. Нехай усе виявиться дурнею. Нехай просто… ніщо не вибухне.

Та метушня, що точилася серед рятувальників і піротехніків, нагадувала скоріше приготування до найгіршого, ніж до анекдоту.

Мене почало трясти. Не від страху — від безсилля.

Денис відчув це першим. Не сказавши ні слова, просто обійняв за плечі, щільно притис до себе, прикрив собою від камер, людських голосів і гулу рацій. Його тепло було несподіваним, наче ковдра в бурю, і я мимоволі розслабила плечі — на мить, лише на мить дозволила собі опертися.

Та ми тільки вийшли на вулицю, як я побачила натовп журналістів. Мікрофони, камери, спалахи — той самий «жовтий» блиск, що завжди чекає на сенсацію.

Я відсторонилась від Дениса швидко, мов прокинулася.

— Пробач, — тихо прошепотіла. — Не хочу на шпальти.

Він не образився. Тільки легенько стиснув мою руку, перш ніж відпустити.

Мій погляд приклеївся до дверей. Я нічого більше не бачила, не чула, не сприймала. Я чекала на Елю. Будь ласка, Елю, виходь. Швидше, будь ласка.

Час розтікався вулицею, мов розлите масло — хвилини здавалися вічністю. Нас просили відійти подалі від будівлі, але я пручалася, хотіла залишитись. Притиснутися до стіни, стати біля входу, бачити першою.

Та знову Денис — м’яко, рішуче, без слова — взяв мене за руку й відвів. В його очах було щось таке, що не дозволяло сперечатися.

Я продовжувала пильно дивитися в один бік, туди, де мала з’явитись вона.

Та вона з’явилася зовсім з іншого.

Я почула її голос вже зовсім поряд. Упізнала його ще до того, як побачила силует.

— Ні, ну як взагалі носить по Землі таких придурків?.. Що їм не йметься? — бурчала вона, бадьоро перебираючи кроками асфальт. — Взяти й спаганити такий захід. Ні совісті, ні смаку.

Це її невдоволене, абсолютно впевнене бубніння було для мене кращим за будь-яку новину — ніби медом полили душу після довгої дієти на тривогах. Я зірвалася з місця, мов натягнута пружина, кинулася до неї й обійняла так міцно, що вона аж задихнулась.

— Повністю з тобою згідна, — прошепотіла я, вже на межі сліз. — Не дати завершити підстригати бороду клієнту — це справжня катастрофа. Державного масштабу.

Мій голос був іронічний, як завжди, але надрив усе ж видавав мою тривогу. Я ще не до кінця вірила, що вона — тут, поруч, ціла, неушкоджена, така ж базіка, як і завжди.

— Гей, подруго, видихай, — відгукнулася вона, погладжуючи мене по спині. — Все добре. Я в нормі, клієнт у захваті, борода збережена. Хлопці зараз усе перевірять, і ми ще з більшим ентузіазмом повернемося до справ. До речі, він просив мій інстаграм.