Розділ 13.

Другий день форуму минав значно злагодженіше — всі знали свої зони відповідальності, кабінки більше не губили учасників, навушники не плутались у зачісках, а китайські партнери навіть почали кивати з вдячністю. Темп був швидкий, але вже знайомий, як мелодія, яку не любиш, але змушена наспівувати.
Єдине, що псувало настрій — це постійна присутність чужого погляду. Не відвертого чи надто настирного, але впізнаваного. Він, Денис, був поруч частіше, ніж того вимагала його реальна роль. І хоч формально — нічого особливого, просто знаходився у тих самих залах, коридорах — усе ж це створювало невидимий тиск.
У чоловічій компанії, де я зазвичай почувалася своїм парубком у спідниці, сьогодні я вже не могла дозволити собі вільно пожартувати чи відверто насміхатись із плутанини у протоколах. Це ніби хтось поставив поряд табличку: "Будь елегантною — тебе спостерігають".
Це так дратувало, що під вечір я, вичерпавши всі дипломатичні ресурси терпіння, перепросила колег і буквально випарувалась із залу. Без офіційних прощань, без "давайте ще обговоримо". Просто повідомлення Марті:
"Я — в дим. Завтра за планом, залишаю тобі інструктаж і список. Вір у себе — користуйся моментом. Не забудь про візитівки й усмішку. Ці люди її краще пам'ятають за PowerPoint."
Поїздка додому здалась ковтком свободи. Я навіть слухала радіо — вперше за кілька днів, без перекладу, без потреби думати. Просто музику. Це було найбажаніше закінчення дня.
А от третій день почався майже святково. Найскладніші теми вже проговорено, і залишалася практична частина. Учасники виглядали більш розслабленими — без краваток, із закатаними рукавами та келихами води замість кавових чашок.
Сьогодні життя вирувало в кожному куточку форуму — десь розмахували графіками, десь жестами, а десь просто руками розмахували, намагаючись зрозуміти одне одного без перекладу. Усе пульсувало, мов живий організм, — стенди, екрани, кабінки, аркуші, планшети, вказівки, доповіді, випадкові погляди. Я вже звикла до цього ритму — як корабель до бурі — і з полегшенням відпустила своїх, а сама підійшла до столика з водою.
Не встигла зробити ковток, як мене вихопила з простору Еля — буря в людській подобі. Макіяж на місці, але очі видавали: вона або зараз вибухне, або закрутить інтригу століття.
— Говори вже, що сталося? — тільки й встигла я запитати.
— Ти не повіриш! — зашепотіла вона голосом, яким зазвичай оголошують сенсації в жовтій пресі. — Стою собі, п’ю капучино, знайомлюсь із потенційними клієнтами, все як завжди. І тут підходить поважний пан — костюм з ідеальною посадкою, запонки як у серіалі, телефон блимає так, ніби з NASA напряму. Каже мені: “Мадам, ви виглядаєте як людина, яка може допомогти з іміджем”.
— Ну, це звучить логічно, — я кивнула.
— Я, звісно, думаю: ось воно! Мій зоряний час! Вже витягую візитку, вже бачу себе його персональною стилісткою. А він — ти слухай! — каже: “У нас з колегою термінова зустріч із китайськими партнерами, а я з бородою, як лісовик. Тут є хтось, хто б мене підголив?”
Еля театрально поклала руку на серце, зробивши очі, як у пораненої актриси на кастингу.
— І що ти йому?
— А що я могла? Кажу: "Ну хто, як не я?" Але ж не в туалеті барбершоп розгортати! Я, звичайно, з набором — тример, ножиці, навіть міні-маска є! Але треба місце! — Вона буквально проживала кожне слово, ніби виступала на TEDx.
Вона дивилася на мене з таким сподіванням, що я просто не могла встояти. Як завжди, до речі.
— Добре, — зітхнула я, дістаючи ключ. — Ось. Це конфіденційний кабінет для онлайн-зустрічей. Плюс акустична ізоляція.
Я змовницьки примружилась.
— Якщо ти його випадково поріжеш — ніхто не почує. Можеш вважати, що це привілейований барбершоп на території дипломатії.
Еля зобразила, як її вразили мої слова, театрально скривилась, вирвала ключ і з полегшенням чкурнула геть, залишивши по собі аромат парфумів і заряд впевненості, що все буде… цікаво.
Я вже збиралась повертатись до партнерів — останній ковток води, остання перевірка нотаток, останній глибокий вдих — як раптом мене перехопив адміністратор приміщення. У нього були очі людини, яка щойно побачила не вартість нерухомості, а кінець цивілізації.
— Злато Дмитрівна… — прошепотів він, нервово обмацуючи телефон у руці. — Мені щойно зателефонували з поліції. Надійшов анонімний дзвінок про замінування всього комплексу.
Я лише на мить кліпнула. Потім знову. І лише після того він додав:
— Всі екстрені служби вже на шляху: поліція, ДСНС, піротехніки, кінологи… Нам потрібно негайно розпочати евакуацію. І, бажано, без паніки.