Розділ 12.

Я глибоко вдихнула. Ну що ж, зустріч з минулим — це одне, а зустріч з минулим в присутності Елі — це вже повноцінне реаліті-шоу.

Подруга підлетіла до нас із тією швидкістю, з якою тільки вона могла пересуватись на своїх підборах. Вона відразу вловила момент, простягнула руку Денису й усміхнулася настільки щиро, що я на секунду засумнівалась, чи це не для інстаграму.

— Златуль, а хто цей симпатичний чоловік? Твій клієнт?

Я ще не встигла навіть вдихнути, щоб сформулювати бодай щось нейтральне, як він, звісно ж, озвався сам — голосно, впевнено й з тією ноткою самозакоханого гумору, яку я пам’ятала ще зі студентських років.

— Так, я клієнт, який підкорений її красою, розумом і професійністю. Денис Вікторович.

Еля зробила великі очі, закліпала віями так, ніби audition проходила на роль чарівного котика з «Шрека».

— Ого, як цікаво! І давно вона вас покорила?

Очевидно, вона очікувала щось на кшталт: "З першого погляду", "Ще в ті давні часи”, але я вирішила рубати виставу на корені.

— Здається, Денису Вікторовичу уже час, — промовила я з крижаною ввічливістю. — А ти, Елю, як завжди, не втрачаєш нагоди зробити сцену навіть із вітання.

— Ну, якщо доля кидає тобі роль свідка великого кіно, то треба сидіти не в залі, а прямо в кадрі. Я що — даремно нафарбувалась?

— Ти фарбуєшся навіть на винесення сміття, — буркнула я, але вже з усмішкою.

Денис, між тим, спостерігав з інтересом. Схоже, не часто його так відразу ставили в центр жіночого спектаклю.

— Ви подруги, я так розумію? — спитав він, озираючись на нас обох.

— Ні, ми спільники, — швидко відповіла Еля. — У змовах, інтригах і хороших кавових перервах. Злата — мій моральний компас. Ну, щоправда, трохи хитрий, він іноді крутиться від півночі до заходу, але в цілому — надійний.

Я пирхнула і перевела погляд на Дениса.

— До речі, Денисе Вікторовичу, — додала я, — поки що цей форум приносить більше сюрпризів, ніж я очікувала.

— У хорошому сенсі? — запитав він, і погляд у нього був уже не просто «натхненним», а явно задоволеним.

— У кавовому, — відповіла я. — І, можливо, в ароматі déjà vu.

Ми вийшли з приміщення майже останні. Усі вже розійшлися — втомлені, трохи розчаровані або навпаки натхненні, хто як. А ми з Елькою — ще на ногах, ще на емоціях, з бажанням переварити день не лише шлунком, а й язиком.

Поряд було невеличке кафе з затишними кабінками для «тих, хто не хоче ділити вечерю зі світом». Саме для нас. Замовили собі по келиху вина, салат із чимось модним, але незрозумілим, і гарячу страву — як компенсацію за емоційне виснаження.

Щойно офіціант зник за дверима, Еля зірвалась з мовчанки, як пробка з пляшки шампанського:

— Я правильно зрозуміла, що це той Денис? Отой самий? Татко нашого чемпіона?

— Угу, — видихнула я й кивнула. — Важко не зрозуміти. Вони з Іваном мають той самий погляд. Такий, що пробирає до кісток. Ніби бачать тебе наскрізь, і водночас — не зовсім.

— І ще він тебе очима їв! — додала вона, театрально прищурившись. — Такими шматками, що мені аж незручно стало. Знаєш, як у кіно: “І це все — для мене?” Але що він тебе не впізнав, не відчув… за це йому бан. Величезний бан. І бажано — вічний.

Я розсміялась, притуливши пальці до губ, щоб не заливатися надто голосно. От уже справді, Еля — суд присяжних і гільйотина в одному флаконі. Один погляд — і він вже не герой, а покидьок, без шансу на апеляцію.

— Та ну, — знизала я плечима. — У нас минуло десять років. Я змінилась. Він… явно теж. Може, не впізнав зовні. Може — не хоче впізнавати.

— Ні. Не вигадуй. Він тебе пам’ятає, просто мозок ще не встиг підтягнути всі файли. А от очі — очі давно вже все знають. І не сперечайся зі мною, я в цьому експерт, — вона підморгнула, відхилившись у кріслі. — До речі, як ти тримаєшся?

— Якщо чесно — то ось зараз і тримаюсь. Завдяки вину і тобі. Я ж думала, що мене сьогодні виставлять у вигляді пам’ятника втомі, прямо біля центрального входу.

— Ага, “Злата Дмитрівна. Перекладач. Героїчно впала в бою під натиском міжнародної делегації”. Але вигляд у тебе все одно — бездоганний. У тебе навіть зморшки стрункі.

— Це тому що я вже не хвилююсь. Всі сили пішли на виживання.

— А я, крихітко, знала, на що йшла, — вона склала руки на грудях і підняла підборіддя з таким виглядом, ніби завтра мала вийти на подіум. — Сьогодні — легка розвідка. Завтра — повномасштабна наступальна стратегія. Трохи зміню концепт, відпущу об’єм, задію пару клієнток як живу рекламу, і піде як по маслу.

Я глянула на неї з такою вдячністю, ніби вона щойно пообіцяла особисто розібратися з усіма моїми проблемами. Її легкість, жага до життя, ця вперта віра в себе — все це мене щоразу надихало. Еля завжди нагадувала мені, що, як би не було складно, життя триває. І що його треба проживати красиво.

— Дякую тобі, — сказала я просто.

— Та досить. Давай краще тост. За що?

Я підняла свій келих і, подумавши, відповіла: