Розділ 11.

Форум розпочався. І я крутилась між кабінками й мовами, як діджей між треками: китайська — сюди, англійська — туди, українська — будь ласка, ще й з інтонацією. Навушники, блокнот, усмішка — стандартне спорядження бойової перекладачки. Наші партнери були пунктуальні до секунди й вимогливі до коми. Супровід мав бути не просто безперервним — він мав бути телепатичним.

Ми працювали, наче бджілки, але не ті милі мультиплікаційні — а ті, що з вулика спецпризначення. Поки всі інші мали перерви на брейк-каву, я про каву могла хіба що інтерпретувати запит іншою мовою. В якийсь момент мені здалося, що я вже не ходжу, а ковзаю, як Roomba — плавно, без думки, але зі змістом.

До кінця першого дня я вже почала розглядати стілець як об’єкт культу. Коли, нарешті, прозвучало сакральне: «на сьогодні все», моя група видихнула, ніби ми тільки-но допливли до берега.

Залишалось дрібне — трохи підготуватись до завтрашнього дня. Але після цього марафону, навіть моє ім’я на бейджі почало здаватися чужим.

Я розкладала документи по файлах, налаштовуючи себе на спокійний фінал насиченого дня, як раптом переді мною з’явилася рука з пластиковим стаканом кави. Міцної. Гарячої. З ароматом, який міг би воскресити навіть печатку на договорі.

Підняла очі — і застигла.

Карі.

Глибокі.

Тривожні.

Цей погляд я знала до кісток, тому що щодня бачила його вдома — щоправда, молодшу версію. І саме тому не подала вигляду. Ні бровою. Ні вією. Лише злегка зіграла на подиві — підняла брову, мовляв, оце так сюрприз.

— Вибачте, це мені? — голос мій був професійно ввічливий, з відтінком скепсису. — А за що? За просто так? Я в такі акції не вірю.

— Так, вам, Злато Дмитрівно, — усміхнувся, ніби ми зараз у романтичній комедії, де він герой у піджаку, а я — та, що ще не усвідомила, як він змінить моє життя. — Я за вами сьогодні спостерігав цілий день. Знаю, що це ваша перша кава. Про їжу вже навіть не питаю — бачив, як ви тільки повітря жували.

— А ви… вибачте, — злегка нахилила голову, удаючи, ніби справді копирсаюся в пам’яті. — Не можу згадати імені. Ми знайомі?

Але, ж звісно, я його впізнала. Як можна не впізнати того, чий голос колись звучав на відстані подиху, а потім роками лунав у пам’яті, часом у снах — наче давній шрам, що вже не болить, але нагадує.

Він змінився. Став старшим, але в тому найкращому сенсі: чоловічим, ґрунтовним. Плечі розширилися — ніби в нього за спиною виросли крила. Рухи стали впевненими, стриманими, як у того, хто звик керувати не тільки бізнесом, а й своїм життям.

Та найнебезпечніше — це очі. Карі, глибокі, із тим самим нахилом брів, що міг читатися як зацікавлення або як спроба розгадати. Він дивився так, ніби зважував слова, але насправді — зчитував мої реакції. 

— Ай-ай-ай, — прицмокнув язиком. — Непрофесійно не пам’ятати своїх клієнтів.

О, якби ти знав, Денисе Вікторовичу, наскільки добре я тебе пам’ятаю. Якби ти вмів зчитувати підтексти, ти б почув, як у моїй голові зривається саркастичне: А як щодо не пам’ятати матір своєї дитини?

Та замість цього я просто обвела його поглядом знизу вверх, точно так, як переглядають каталог клієнтів: «Так, бачу… обличчя знайоме… але хто ви, чорт забирай, такий?»

— Вибачте, але ми з вами точно не контактували вживу, — уколола я його, не забувши про усмішку. Легку, ледь помітну, але з ефектом лезом по самолюбству. Щоб він, бува, не подумав, що його коментар про «непрофесійність» пролетів повз.

— Так, ваша правда. Ми спілкувалися лише телефоном, — злегка нахилив голову, мовби визнаючи поразку, але очі все ще блищали викликом. — Але ж... жіноча цікавість мала б завести вас у пошуковик, на наш офіційний сайт StanMed, і хоча б глянути, як виглядає вище керівництво.

Я посміхнулася. Вкрай зухвало. Так, наче тільки що уявила, як на його «офіційному сайті» поруч із прізвищем вистрибують архівні фото з однієї вельми неприємної весни.

— У мені, на жаль, відсутня така функція. Жіноча цікавість. Особливо, коли мова йде про клієнтів.

Інтонація була ввічлива, але кожне слово — дрібна, акуратна голка.

Він уже хотів поставити стаканчик на стіл, та я випередила — перехопила каву легким рухом, ніби приймаючи бій — чи подарунок, залежно від того, хто як читає цей сценарій.

— Але за каву — дякую. Якщо моя непрофесійна пам’ять мене не підводить, ви — Денис Вікторович, так? — запитала з тією самою усмішкою, яка могла б прикрасити і корицю на капучино, і цвях у труну.

Він ледь кивнув — знову той нахил голови, на межі між повагою і визнанням поразки.

— Можна ще один невдалий пікап від мене? — спитав, потерши підборіддя, заросле ідеально симетричною щетиною. Видно, не сам вдома тримером орудує. Барбершоп, та ще й не з тих, де дають безкоштовну каву за чекін.

— Ваш голос — ніщо у порівнянні з вашою красою.

О, Господи. Банальщина рівня «цитат великого Гугла». Я закотила очі — театрально, але так, щоб він не вирішив, ніби це флірт. Потім все ж посміхнулася — ледь-ледь, щоб зберегти ввічливість. Вона ж, на відміну від чоловіків у твоєму житті, має бути стабільною. Навіть щодо колишніх. Навіть якщо вони — трохи... козлуваті.