Розділ 10.

Якось я і не зчулася: в житті мого сина з’явилася ще одна значуща людина. Не я, не тренер. Не бабуня. І навіть не подруга. А він — Віктор Тихонович. Їхня дружба почалася тихо, майже непомітно. Просто “Віктор Тихонович” був десь поруч — на тренуваннях, змаганнях, на розминках, на врученнях. А потім Іван усе частіше згадував його в розмовах — так, між іншим, з тією щирістю, яку не підробиш.

— Мамо, а знаєш, скільки дід Віктор… — “дід Віктор” різало мені слух щоразу, мов лезо по крижаній склянці. — В цьому році планує  організувати, аж десять змагань. І по всій країні! А якщо наш клуб підтвердить кваліфікацію, ми поїдемо на міжнародний турнір. І дід Віктор знайде ще спонсорів!

— Ого, які у вас амбітні плани, — усміхнулась я, трохи затамувавши подих.

— Мамусю, ну ти ж завжди казала: “Іванко заслуговує на найкращі перспективи!” — озвучив він мене моїм же голосом, з тією самою інтонацією й пафосною розтяжкою, за яку я б собі сама дала по лобі.

Я трохи нервувала. Ні, не від кавалерів й навіть не через нову хвилю роботи. Я хвилювалась за своє головне "місце в житті сина". Чи не втрачаю я його, з дорослішанням Івана? Чи ще я для нього — та сама "мама, з якою можна все"? Ці думки крутились у мене в голові, поки я не зрозуміла, що треба звернутися до спеціаліста. Тобто до Елі.

Приїхала я без дзвінка — як завжди. Вона лиш глянула на мене з-за барної стійки у своєму салоні й миттєво винесла вердикт:

— Ну, або ти прийшла, бо хтось помер, або ти знову думаєш, що "втратила контакт з дитиною". Вгадала?

— Друге. Але якщо продовжиш в такому тоні, буде й перше, — я закотила очі й кинула сумку на її диванчик для клієнток. — Налий вина, психологиня ти моя.

— Ага, бо краще півпляшки шардоне, ніж вся психотерапія світу, — філософськи кивнула Еля й потягнулася до бару.

— Просто останнім часом... Він все більше говорить про Віктора Тихоновича. "Дід Віктор те", "дід Віктор се"... І я вже ловлю себе на думці, що стаю фоновим шумом у власному домі.

— І ти приїхала запитати, чи тебе замінили на новішу модель? — Еля подала келих і сіла навпроти, закинувши ногу на ногу. — То слухай, мамо року. Діти ростуть. І це нормально — мати ще одну авторитетну фігуру в житті. Це не мінус тобі, це плюс йому.

— Але ж я... Я просто хочу, щоб він знав: що б не було — я поруч.

— Та він це знає. Ти ж не забула, як ти йому термоси на тренування носиш і сваришся з тими всіма "нутріціоністами" з інстаграму? Він це бачить. Просто тепер він бачить ще когось. І ти не втрачаєш позиції. Ти просто ділиш арену. 

— Ну, дякую, моя рятівнице. 

— Та будь ласка. Наступного разу принеси сир, бо я не планувала сьогодні рятувати чужу самооцінку.

Ми засміялися обидві. І поки я відпивала з келиха, зрозуміла: Еля, як завжди, має рацію. Я не перестала бути головною жінкою в житті свого сина. Просто він дорослішає. А я… я ще маю час, щоб навчитися це приймати.

Поряд із цими глибокими материнськими хвилюваннями, життя не давало ані шансу зависнути в драмі. Ми готувалися до великого міжнародного форуму. Усі перекладачі, знайомі, колеги, навіть ті, хто ще вчора клявся, що "втомився від заходів", — були в грі. Львів гудів, як вулик. Хтось приїжджав особисто, хтось вмикався онлайн, але наш офіс буквально димів від підготовки.

Ми саме зустрілися з Елькою за обідом — кожна з ноутом, обгризаючи булочку між завданнями. І тут вона випускає бомбу:

— Злато, я маю бути на форумі. Мені потрібен прохідний.

Я підняла очі з-під екрана.

— Елю, ти серйозно? Форум — міжнародна економічна подія. Інвестиції, торговельні стратегії, геополітичні ризики. Там про миття голови не буде ні слова.

— Ти не розумієш! — вона плеснула долонею по столу, мало не впустивши соєвий соус. — Це ідеальний спосіб розширити клієнтську базу!

— Ти хочеш сказати… що поставиш там кабінку для укладок між сесією про стале зростання і круглим столом з представниками Азії?

— Боже, яка ж ти недалекоглядна! — вона закотила очі. — Дев’яносто вісім відсотків учасників — чоловіки, так?

— Так.

— В них потім будуть неформальні зустрічі. В ресторанах, кафе, на вині. І куди вони поведуть своїх дружин, подруг, перекладачок?

— …До тебе?

— Bingo! А ще краще — прямо на форумі візьму кілька візитівок. У мене ж іменний бейдж!

— Ага, “Елька Гроза Зачісок”, — пирснула я.

— Ні, “Еліна, майстриня зовнішніх і внутрішніх трансформацій”. Бо ти не повіриш, що мені ті клієнти розповідають. Деколи думаю — дружина не знає стільки, скільки я знаю після стрижки.

Я лише хитнула головою, ледь стримуючи сміх. Еля — то була не просто перукарка. То була ціла служба розвідки, психолог і реєстратор емоцій в одній особі. Я вже чекала, що після форуму в мене буде нова колекція історій — “офіційно-неофіційних” одкровень міжнародного масштабу.

— Добре, твій прохідний вже оформляється. Але якщо в кулуарах хтось питатиме, ти — радник з іміджу та психоемоційного позиціонування, ясно?

— Психо-що?