Розділ 9.

Роботи було вдосталь — ми розривалися між технічними перекладами, живими зустрічами, правками, таблицями, і, звісно, кавою на виживання. Аліка після поїздки в Луцьк лише встигла прослизнути до офісу, швидко розповісти кілька нюансів, підписати якісь папери й полетіла далі — на чергову зустріч. Я ж уже морально закривала робочий день, коли пролунав дзвінок телефону. Номер був підписаний простенько — «БУ Луцьк».

— Злато Дмитрівно, доброго вечора. Хотів особисто відзначити високу професійність вашої співробітниці. Але… — пауза — все ж хочу, щоб саме ви були нашим ведучим перекладачем.

Я усміхнулася сухо. Голос у нього був той самий — глибокий, впевнений, із легким натиском, ніби мав звичку бути почутим.

— І вам не хворіти, пане Денисе, — відповіла я рівно. — Ми працюємо командою. Де потрібно — буду я. Завіряю, наші клієнти завжди задоволені співпрацею.

— Бачите, Злато… Тут справа не лише в професійній площині. Швидше — в особистій.

У мене мимоволі піднялися брови, вигнувшись у такий елегантний «будиночок», що будь-яка акторка з кінохітів 90-х позаздрила б.

— Нагадаю вам, Денисе Вікторовичу, що ми з вами особисто не знайомі. То про яку ще "особисту" площину йдеться?

— Можемо це виправити, — не здавався він. — Ваш голос мене… полонив.

Я зареготала щиро й дзвінко — не стрималася. Від такої «клініки» давно ніхто не пропонував мені ліки.

— Пікапер із вас, чесно кажучи, нікудишній. Це я вам скажу, як  досвідчена жінка. Втім, приємно, що ще когось "полонить" мій голос, крім сина, коли кричу прибрати рюкзак із середини кімнати.

— Ну, якщо навіть у побутових баталіях ваш голос такий владний, то я вже боюся уявити, який він… у ділових переговорах, — усміхнувся він.

— У ділових переговорах він ще й саркастичний, — підхопила я. — Тому майте на увазі: ваші «особисті площини» можуть постраждати.

— Я готовий ризикнути, — нахабно відповів Денис Вікторович.

— А даремно, — усміхнулася я куточком губ. — Бо ризикувати зі мною означає або виграти джекпот, або залишитися з порожнім гаманцем і подряпаним Его.

Він на мить замовк, а тоді знову подав голос:

— То ви натякаєте, що шанс виграти все ж існує?

— Ні, я натякаю, що ви мені цікаві рівно настільки, наскільки мені цікаво слухати прогноз погоди після десяти вечора, — відповіла я, відкинувшись на спинку стільця. — Тобто… іноді, але точно не завжди.

У трубці настала тиша. Тиша з характером — важка, ображена, така, що майже пихкала в слухавку. Його, видно, дратував мій спокій і прямота. Але мені не було до того діла — я не мала жодного бажання повертатись у ту історію. Було й минуло. Уже плавала — і не хочу вдруге тонути у тому болоті.

Я посиділа трохи мовчки, а тоді зітхнула:

— У нас зараз гаряча пора. Багато роботи. Якщо маєте конкретні питання — надсилайте листа. Гарного вечора.

І, не чекаючи відповіді, натиснула «відбій».

Та робочі моменти були ніщо в порівнянні з життям, що вирувало за межами офісних таблиць і дедлайнів. У нашої бійцівської школи тепер офіційно з’явився спонсор. Але те, що мало для інших спортивне значення, для мене набрало зовсім іншого підтексту. Бо, як по секрету прошепотів Іван, і спонсор, і мамин шанувальник — це одна й та сама персона.

— Мамо, я, звісно, рада за тебе, — почала я з тією обережною інтонацією, з якою доньки підходять до тонкої матерії. — Головне, що ти знову розквітла, посмішка знову жива, очі блищать. Але ти хоч щось дізналася про нього? Ну, сімейний стан там, все таке. Такі чоловіки рідко бувають самотніми.

— Злато, я, взагалі-то, все про нього знаю, — мама хитнула головою, склавши руки, як досвідчена аналітикиня. — В нього є сім’я. Наші стосунки — це про щирість. І, якщо чесно, більше про Іванка. Він любить слухати історії про його дитинство — всі ці витівки, пустощі. Каже, що це гріє йому душу.

— А тобі не здається це… трохи дивним? — я нахилила голову набік, уважно вдивляючись у її обличчя.

— Та ну що ти, доню! Він теж розповідає про свого… покійного онука. А потім я — про Івана. І знаєш, скільки схожого в їхніх історіях! Просто, наче пазл складається.

— Ага… Добре, мам. Але тримай мене в курсі, — я прижмурила очі, мовби намагаючись просвітити туман її захоплення. — До речі, а де його сім’я?

— Дружина за кордоном, контракт на рік. Син — в іншому місті, з донькою він тут. Вона студентка медичного.

— Ага… Тобто повне досьє. — Я підморгнула. — Часто спілкуєтеся, виходить?

— Ну, він майже на кожному тренуванні Івана з’являється.

— Ого, нічого собі. Це ти його так мотивуєш?

Мамин погляд потьмянів, голос став тихішим.

— Думаю, ні… Це Іванко. Саме він тягне його сюди.

Я взяла її за руку. Легенько, як береш за руку свою маму, коли світ навколо надто голосний.

— Мамо… в нього є дружина. Не забувай. Роль коханки — це точно не про тебе.

Вона пирхнула і гмикнула весело, як школярка: