Розділ 7.

Я не встигла нічого сказати — він продовжив, хоча видно було, що йому важко.

— Ми втратили його недавно, рік  тому. Це… — він зупинився на мить, вдихнув, ніби заганяв біль назад у глибини грудей. — Це не було несподівано. Він з дитинства мав проблеми зі здоров’ям. Але мріяв… Мріяв про кунг-фу, про тренування, змагання, навіть придумав собі ім’я — називав себе Тимшу. Та сил займатися спортом не вистачало. Ми просто дивились мультики, купували кімоно, малювали плакати, уявляли, що він стоїть на татамі…

Я мовчала. Кожне його слово западало всередину — тихо, як крапля води в порожній келих.

— Саме тому я став спонсором дитячих змагань. Не міг інакше. Хотілося бути дотичним. Бачити інших дітей, чути той сміх, відчувати ту жагу до перемоги, яку мав би мій онук, якби…

Він знову зупинився. Цього разу не зміг стримати — в очах блиснула волога.

Я несвідомо простягла руку, торкнулася його — просто жест підтримки. Людського розуміння.

— А коли побачив Івана… — він проковтнув клубок у горлі. — Це був шок. Та сама іскра в очах. Та сама хода. Та сама незламність. Я не знав, як це пояснити… але мені здалося, що світ дав мені шанс. Хоча б спостерігати. Хоча б підтримати. А потім… потім я запитав вашу подругу. Перше, що спало на думку — чи є у нього батько? Чи, бува, не мій… — він осікся.

Я повільно видихнула. В його історії було щось оголене, беззахисне — як нерв, який торкнули необережно, але боляче так, що навіть повітря навколо здавалось різким.

З втратою когось дорогого завжди приходить тінь: невидимий супутник, який оселяється поруч і довго не відпускає. Мозок, той хитрий архітектор нашої психіки, не дозволяє людині розсипатися на шматки. Він уміло підсовує ілюзії — ми починаємо бачити знайомі риси в зовсім чужих людях: жест руки, вигин усмішки, відтінок голосу. І в ту мить серце, як навіжене, хапається за це відлуння, мов за доказ: ось, вона чи він ще тут.

Це не омана в класичному сенсі. Це рятувальний круг, який тримає нас на поверхні, коли біль тягне на дно. Бо як інакше пережити те, що здається нестерпним? Як не втратити віру, що життя ще здатне подарувати тепло?

Я дивилася на нього й розуміла: його пошуки не були примхою чи слабкістю. То була інстинктивна боротьба з безоднею, яка відкривається після втрати. І, можливо, саме тому він тримався за найменші нагадування, бо в них жевріла крихітка надії, що навіть за темрявою завжди є продовження.

Моє мовчання тривало ще мить, дозволяючи серцю влягтись, а потім, з усією щирістю, на яку була здатна, мовила:

— Пане Вікторе, я справді співчуваю. Це… велике горе. Невимовне. І я розумію вас настільки, наскільки дозволяє мені моє життя. Але мушу бути чесною — я відмовляю вам.

Його брови ледь здригнулися. Та я одразу продовжила, м’яко, але впевнено:

— Ви можете бути спонсором усієї школи. І якщо вам так легше — приходьте на змагання Івана. У нас команда підтримки хоч і мала, але сердечна. Ще один уболівальник ніколи не завадить. Але нічого особистого — ні контрактів, ні особливих прав.

Я бачила, як його очі на мить завмерли… а потім ніби знову ожили. В погляді з’явився вогник — не власницький, не вимогливий, а людський, теплий.

— Я вам вдячний, Злато, — тихо відповів він. — І за щирість. І за шанс. Просто побути поруч, бачити — цього вже досить.

Я кивнула. Ми обоє зрозуміли межі цієї домовленості. І обом стало трохи легше.

Я щойно попрощалася з паном Віктором і вже поверталася до глядацького сектору, як із-за колони буквально виринула Еля — як завжди стрімко, ефектно, з тією самою невидимою короною на голові.

— То що, моя інтуїція не підвела? — прошипіла вона, примружившись. — Казала ж, що щось не те в нього в очах. Я таких по вібраціях вираховую ще до того, як вони рот відкриють.

Я лише зітхнула, втомлено, але з усмішкою:

— Ель, ти б з таким підходом в аеропорту на сканері працювала, а не в салоні.

Вона підняла брови:

— Слухай, я і сканую, і естетично оформлюю. Ти не уявляєш, скільки людей приходять на укладку з проблемами глибшими, ніж просто відросле коріння.

— Та в цього справді трагедія. Втрата онука. Просто Іван йому нагадав… — я замовкла, не договоривши, бо знову закололо щось всередині.

Еля змінилася в обличчі. У її очах зник той бойовий блиск, поступившись місцем співчуттю. Вона глянула в бік, куди пішов Віктор, потім — на мене:

— Ну… тоді знімаю капелюха. Але лише наполовину. Бо як тільки щось буде схоже на «я хочу втручатись у ваше життя» — я особисто з ним у кікбокс вийду.

— Ти забула, це ж змагання з кунг-фу, — посміхнулась я.

— Не має значення. Я — жінка багатопрофільна.

Ми розсміялися. І сміх той був, як ковток повітря після емоційної глибини.

І я вкотре відчула, що не боюся нічого. Бо маю поруч таку подругу — з інтуїцією, гострим язиком, вірним серцем і повною готовністю виламати кому треба двері… або стати в них щитом.