Розділ 6.

До мене підходили батьки інших дітей — знайомі з клубу, тренери, навіть мама і тато суперника Івана. Молоді, відкриті, приємні люди з неймовірно гарненькою дівчинкою на руках — ця малеча пускала бульбашки слиною і весело тягнулася до мого гердана.

— Ну що ж, — засміялася я — у брата буде серйозний привід слідкувати за цією красунею. Хто знає, як складеться, може саме Івану сподобається?

— От-от, — підхопила мама дівчинки, — а ми з вами вже зустрінемось на весіллі років за десять.

Усміхнулись, посміялись. Від таких моментів світ стає теплішим.

Я попрямувала до тренера, бо добре знала, кому належить велика частина цієї перемоги.

— Шіфу Танг, щиро вітаю з чудовою роботою, — я подала руку, акуратно, але впевнено, як того вимагав протокол. Це була наша традиція — міцне рукостискання, повага, стриманість. Хоча якби все залежало від мене, я б, як завжди, по-нашому: обійняла, розцілувала, може, навіть затанцювала б на радощах. Але зараз — офіційність і самоконтроль.

— Злато, дякую вам. І мої вітання — чемпіон сьогодні не просто в рингу переміг. Ми обидвоє зробили колосальну роботу.

Я вже хотіла зробити крок назад, але він нахилився ближче і тихо додав:

— Я власне саме до вас хотів звернутися. Є одна… справа. Він озирнувся — швидко, майже нервово, — мов хтось міг підслухати. — Сьогодні один із запрошених спонсорів підійшов до мене з проханням. Він хоче стати особистим спонсором Івана.

Я кліпнула. Мабуть, не відразу збагнула. Моя уява видала картинку з логотипом на футболці чи рюкзаку, і я трохи розгубилася:

— Перепрошую, але… хіба спонсори не підтримують увесь клуб, команду?

— Здебільшого так. Але існує і практика індивідуального супроводу. Особливо, коли дитина перспективна. А Іван саме такий. Його техніка, витримка — все це не лишилося непоміченим. І ось…

Поки тренер говорив, я намагалася переварити інформацію. Спонсорство? Ми звикли самі все тягнути — гуртом, родиною. Спонсорство в нашому розумінні — це або для тих, хто не має іншого вибору, або коли йдеться про дитячі будинки. А тут… у мене десь в голові вже й тривожний дзвіночок дзвенів, і скепсис стукав у скроні.

Затінок руху збоку привернув мою увагу — до нас підійшов чоловік. Я одразу впізнала його. Той самий, з яким спілкувалась Еля. Він виглядав впевнено. Можливо, занадто впевнено.

— Злато, — промовив тренер. — Дозвольте представити — пан Віктор. Це він зацікавлений у співпраці з Іваном.

— Злато Дмитрівно, — він простягнув руку. — Мама Івана, вірно?

Я прийняла руку, але без зайвого ентузіазму. Внутрішній барометр уже подавав сигнали: обережно.

— Так, саме так. Але, пане Вікторе, мушу відразу сказати — ми не потребуємо особистих спонсорів. Моя родина повністю забезпечує синову участь у спортивному процесі. І, власне, ми це робимо від самого початку.

Я бачила, як його обличчя змінилось. Усмішка зійшла нанівець, а в очах блиснуло щось схоже на розгубленість — коротка пауза, як ковток повітря перед поясненням.

— Розумію. І прошу вибачення, якщо мій намір був неправильно сприйнятий. Просто… я щиро вражений. Іван — винятковий хлопець. Якщо дозволите, можливо, ми могли б відійти… просто кілька слів, конфіденційно.

Я ледь помітно кивнула. Не хотіла створювати сцену. Ми відійшли трохи вбік, де можна було говорити без вух навколо. Та я одразу відчула — нас усе одно хтось тримає в полі зору.

Повернувши голову, я побачила Елю — її постава, руки схрещені на грудях, піднята брова. Вся вона випромінювала готовність зреагувати, щойно щось піде не так. Пан Віктор теж її помітив. Усміхнувся краєчком вуст.

— У вас дуже вірна команда, — тихо мовив він.

— Це не команда, — відповіла я. — Це моя родина. І ми — завжди разом.

Він кивнув. Але я ще не знала — то була згода чи повага, чи просто вивчення суперника.

— Вам подруга, мабуть, передала мою… зацікавленість, — почав він із тим натхненним виразом обличчя, що часто буває у людей, які готувалися до важливої розмови. Та вже до середини речення, побачивши мій незворушний, трохи насторожений погляд, його голос знизився, інтонація змінилась.

— Злато, я хочу прояснити вам ситуацію.

—Що ж, уважно слухаю, — відповіла спокійно, схрестивши руки на грудях. — Бо, скажу чесно, картина поки виглядає… підозріло. І це ще дуже м’яко сказано.

Він видихнув. Здавалося, підбирав слова, але не міг приховати, як хвилюється.

— Розумієте… Іван надзвичайно схожий на мого онука. — Його голос став тихішим, майже шепочучим. — На мого покійного онука.