Розділ 5.

Ось і сьогодні не обійшлося без сміливців: хто присвиснув, хто підморгнув, хто вирішив, що дві ефектні жінки — це відкритий конкурс на зваблення. Але нам було байдуже. Ми з Елькою навіть не обертались — ми завжди знали, чому й для кого ми тут. І цей хтось — мій син. Наш чемпіон. Єдиний чоловік, якому ми обидві поклонялися без жодних драм і «але».

Перші бої минули, результати оголосили — і ми з Елькою, як завжди, занурилися в палке обговорення. Хто як тримався, хто надто поспішав, а хто взагалі несподівано відкрився в рингу. Наші голоси звучали, як коментарі спортивних оглядачів — захоплено, з блиском в очах.

У цей момент до нас, усміхнений і розпашілий від адреналіну, підлетів Іванко. Обійняв нас обох так міцно, ніби ми його талісмани, і вже за мить кинувся в обійми до бабусі. Елька пригорнула його, нахилилася і почала шепотіти щось тепле й магічне йому на вухо — свої секретні мантри на удачу. Я ж устигла лише цьомкнути сина в щічку, перш ніж гучний сигнал покликав дітей готуватися до наступного етапу.

Івана забрали до роздягальні, а ми з Елькою вирішили сходити за кавою — бойовий дух не менш важливий, ніж техніка удару. Пробиралися крізь натовп батьків і знайомих, коли хтось покликав Ельку. Вона обернулася, махнула мені рукою — мовляв, іди, я наздожену. Тож я рушила до автомата сама, ловлячи себе на думці, що від хвилювання вже й не пам’ятаю, як пити каву повільно.

Повернувшись із кавою, я вже здалеку побачила, як Еля стоїть у невимушеній, але трохи напруженій позі поруч із якимось імпозантним чоловіком. Високий, доглянутий, стильний — типовий "я в розлученні, але ще ого-го". Вона щось йому говорила з посмішкою, хоча по виразу обличчя я вже знала: це не той випадок, коли її справді тішила розмова. Я не стала втручатися, лише злегка кивнула їй і звернулася до мами, яка саме стежила за черговими оголошеннями по гучномовцю.

За кілька хвилин Еля повернулася до нас із очима, повними змішаних емоцій. Вона нахилилася ближче й прошепотіла мені так, ніби ми з нею в шпигунському фільмі.

— Златуль, ти бачила, з ким я щойно говорила?

Я вручила їй стаканчик і зробивши ковток кави, кивнула:

— Аякже. Красень. Щось знайоме в ньому, але не пригадаю. Твій новий клієнт?

Вона зітхнула й хитнула головою:

— Та ні. Він... дивний. Подумав, що я мама Іванка. І почав допитуватись — мовляв, скільки йому років, як давно займається спортом, а потім і взагалі: "А хто його батько?"

Я майже вдавилася кавою.

— І що ти йому сказала?

— Посміхнулася, як на співбесіді, і відповіла, що це не його справа. А коли він не відстав, то так культурно пояснила, що ще одне таке питання — і ним точно зацікавиться охорона. Пригрозила навіть, що звернуся до організаторів з приводу неприпустимого втручання в особисте життя учасників.

Я насилу стрималася, аби не засміятись. Типова Еля — усмішка на мільйон, а за нею — кулак із манікюром.

— Ну, ти молодець, — прошепотіла я, — а він як?

— Знітився. Але очі… Злата, він дивився так, ніби побачив примару з минулого. Не мене, а… когось іншого. І Іванка, до речі, розглядав так, ніби в ньому когось упізнав.

Я відчула, як мене ніби струмом прошило. Серце стиснулося від підозри, яку я не могла  пояснити. Але ми замовкли — обидві розуміли: зараз не час.

Потрібно було зосередитися на головному — Іванко готувався до фіналу.

Бій був по-справжньому напружений — нервовий, технічний, рівний. Обидва хлопці билися, мов дорослі майстри, — продумано, з холодною точністю, з гострими контрударами, які змушували зал затамовувати подих. Ми з Елькою та мамою то сиділи, стискаючи одне одному руки до білих кісточок, то не витримували й зривалися на скандування, підтримуючи кожен удар Івана, ніби силою голосу могли додати йому переваги.

Фінальний гонг пролунав, наче постріл. Бій завершився. І хоч моє серце ще не відпустило — воно вже давно визначило переможця. Для мене син завжди був і буде найкращим. Але я знала, що йому потрібне дещо більше. Потрібні були визнання, оцінка, перемога — не просто для медалі, а для руху вперед, для нової мети.

Мить оголошення результатів здавалась вічністю. І раптом:

— За очками… перемогу здобуває — Іван Богун!

Я видихнула, ніби після глибокого занурення. Наш Іван. Наш чемпіон. Ми обійнялися з Елькою і мамою, хтось із залу нам аплодував, хтось радів щиро, як за свого. Усе далі — мов у тумані: вручення нагород, фотосесії, обійми, сльози радості. Напруга спала, і в повітрі вже почала літати радість — світла, проста, заслужена.