Розділ 4.

Мені терміново треба було щось зробити з волоссям. Я досі не навчилася з ним ладнати — ні форми, ні стилю, ні терпіння. У повсякденні мене рятували зачіски-хвости, яких у моєму репертуарі була вже добра десятка. Але сьогодні був особливий день — день змагань мого сина. Хотілося мати святковий вигляд, такий, щоб і себе не зрадити, і йому сподобатися.

Я поїхала в колишній свій салон краси — тепер він належав моїй близькій подрузі. Ельці. А ще, вона — колишня законна дружина мого колишнього шефа. Так, життя вміє малювати картини зі зламами сюжету, гідними серіалів.

Коли він знайшов мені «заміну» — одразу ж знайшов і нову дружину. Ельку ж залишив буквально з нічим. Не надто щедрий він був з нею в розставанні. Хоча, підозрюю, що в його нової супутниці були свої методи впливу. Про мене теж подейкували — мовляв, щедро обсипав, не обділив. Але правду знали лише ми.

Зустрілися ми якось із Елькою в супермаркеті. Вона спокійно підійшла, назвала мене на ім’я, глянула просто в очі й сказала, що знає, хто я. Було ніяково. Але вона зняла напругу — сказала, що не тримає образ. За ті три роки, що я була поруч із її чоловіком, вона жила без війни й тривог. Бо бачила, що я не граю в ті ігри, де жінки ведуть боротьбу за вплив. Я жила своє життя. Вона — своє.

Я запропонувала їй роботу. Влаштувала адміністраторкою в свій салон. І це було одне з найвдаліших рішень — вона виявилася блискучим менеджером. Наші доходи злетіли. А коли я вирішила зосередитися на Бюро перекладів, то буквально змусила її викупити салон — допомогла з кредитом, підтримала, переконала. Тепер у неї вже два салони і навчальна студія. Вона процвітає. Я пишаюся нею, а вона щоразу дякує мені за той шанс.

І одна з її форм вдячності — завжди знайдеться віконце, навіть без запису.

Сьогодні вона зустріла мене з характерним бурчанням:

— Златко, добре, що я тебе знаю як свої п’ять пальців. І чудово знаю, що сьогодні в нашого Іванка змагання, а значить, ти прокинешся, глянеш на свій хвіст на голові й раптом вирішиш, що сьогодні не день для хвоста. Тож я вже все підготувала — і час знайшла, і майстрині графік пересунула. Все, як ти любиш.

— І тобі привіт, — усміхнулась я, скидаючи пальто. — Ель, тобі терміново потрібен нормальний носій тестостерону в життя. Бо ти бурчиш, як моя бабуся, коли в телевізорі знову хтось розлучився.

Елька пирснула зі сміху і театрально махнула рукою:

— Ой, перестань! Ніхто мені не потрібен. Це ж просто тривога. Наш чемпіон сьогодні виходить на ринг — от я й не в собі. До речі, я їду з тобою. Уже все владнала, попередила, організувала. Салон виживе, а я маю бути там.

— Справді? — Я щиро зраділа. — Тоді я — швидко до Наталі на укладку, і вперед. Добре, що сьогодні я буду не одна з плакатом.

Я хитро їй підморгнула:

— Свій дістала?

— Авжеж! — кивнула вона з усмішкою на повні вуста. — Він у мене вдома на шафі чекав саме цього дня. "ІВАН — НАШ ЧЕМПІОН!" — усе як ти любиш, з блискітками!

Я розсміялася. В такі моменти, коли навколо свої, коли турбота — не на словах, а в діях, — хотілося зупинити час і просто вдихнути це щастя до останньої краплі.

Поки сиділа під чарівними руками Наталі, з теплою парасолькою фену над головою й ароматом улюбленого спрею в повітрі, мене раптом накрило спогадом.

Я згадала наші перші змагання — ті, коли ми з Елькою прийшли, наче фан-сектор футбольної команди: з найдовшими плакатами, написаними від руки флуоресцентними маркерами, і з кричалками, над якими ми сміялися вдома до сліз. Нам тоді здавалося, що чим гучніше, яскравіше й смішніше — тим краще ми підтримуємо Івана. А потім, уже після бою, син із тренером обережно нас «інструктували», які саме плакати допустимі, а які кричалки — «бажано обговорювати заздалегідь».

Я ледь не засміялася вголос від цього спогаду. Якими ж ми були завзятими й безмежно закоханими в ту роль — бути тилом, опорою, мотивацією.

Мій Іванко… Він не мав поруч тата, зате завжди мав найсильнішу, найвідданішу жіночу підтримку. Іноді — занадто гучну. Але щиру, безумовну і непохитну.

А ще ми завжди з’являлися ефектно. Або ж — справляли враження. Бо й не могли інакше. Я — брюнетка середнього зросту, який незмінно доповнювали шпильки, щоб хоч трішки тягнутися до зірок. А поруч зі мною — Елька, висока, яскрава, немов кадр із глянцю, блондинка з глибокими, майже чорними очима.

Хоча, блондинкою вона стала вже після. Після розбитого шлюбу, після того, як зібрала себе по шматочках. Знаєте, як це буває в нас, жінок: нове волосся — нове життя. Перефарбувалася, подивилася на себе в дзеркало, усміхнулася... І вуаля — крила знову на місці, дихається повніше, а серце б’ється вже не в режимі «аварія», а в режимі «політ».

Тепер вона так і йшла по життю — магнітом для поглядів і грозою для надто сміливих. Хоча, по правді, я теж не надто відставала: посмішкою могла зігріти, а поглядом — вистудити до нуля. Вміли ми бути різними, що тут вже прихровувати.