Розділ 3.

І якщо в роботі я могла бути холодною, зібраною, чіткою до останньої літери в контракті, то в материнстві мене хитало з боку в бік. Я переймалася так, ніби то я сама мала вийти на лейтай — бійцівський ринг. На дрібні змагання з Іванком ходила мама, але якщо справа доходила до чогось серйозного — це була вже свята традиція: йду я. Вбрання підбиралося заздалегідь, місце в залі — стратегічно вигідне, вода в пляшечці — кімнатної температури, підтримка — максимально бойова.

Тож, коли бій було призначено на п’ятницю, я одразу почала підганяти всі робочі справи під цей графік. І звісно, як на зло, саме в розпал планування пролунав дзвінок зі знайомого номера.

— Добридень, Злато Данилівно, — почав занадто грайливо знайомий голос. — Мені вкрай потрібен перекладач із китайської на п’ятницю. Прилітає наш новий партнер. Усі витрати на дорогу і проживання в Луцьку беремо на себе. Ідеально було б, якби ви приїхали в четвер, а вже в п’ятницю ввечері повернулися.

Я ледь не пирхнула. Ну звісно, четвер–п’ятниця — просто ідеальні дні, аби зриватися кудись на край країни. Особливо коли твій син — майбутня зірка спортивної арени — готується до найважливішого бою сезону.

— Я вас почула, — сухо відповіла я. — Гарантую, що перекладач у вас буде. З розцінками нашими ви, сподіваюсь, ознайомилися?

— Так, мене все влаштовує. До зустрічі, Злато… Данилівна.

Пауза. Така виразна. Така навмисна. Така… дратівлива.

«Ага, біжу вже, спотикаюся, вся така щаслива — просто не знаю, куди себе подіти», — промайнуло в голові. Але вголос я нічого не сказала. Лише натиснула «завершити виклик» і занотувала:

Четвер — відрядження для Аліки. П’ятниця — Іванко. Бій. Зібрати аптечку. Не забути воду. І не забути, що ти Злата, а не Попелюшка.

Я викликала Аліку до кабінету й одразу озвучила завдання. Вона тільки кивнула — без зайвих питань, без вигуків і здивування. Усі в Бюро давно знали: коли в Іванка змагання — це святе. Можна не розуміти, не підтримувати, але сперечатися зі мною в ці дні — собі дорожче. Тому накази виконувалися чітко й мовчки, майже як у спецпідрозділі.

В інший час, я й сама би з’їздила. До інших клієнтів. До важливих партнерів. Але точно не до цього. З цим — у мене були свої, давно незакриті рахунки. І хоча я вже давно навчилася не чіпати минуле, сьогодні воно саме мене "чіпало", ще й з цим його тоном…

Телефонував він, наче не мені, а в якусь іншу службу. В ту, де дівчатка звикли хіхікати у відповідь на такі грайливі нотки в голосі. Наче це не робоче питання, а запрошення на побачення між рядками.

Цей тон, ніби ми в коктейль-барі, а не на переговорах. Ніби я не керівниця бюро, а просто ще одна мила слухачка, якій приємно, що їй приділили увагу.

Ні, Денисе Вікторовичу. Ви трохи не за тією адресою.

Я відчула, як кулаки самі собою напружилися, а серце почало битись швидше — не від радості і тепла, а від роздратування й напруги. Ні, дорогенький, якщо ти думаєш, що зможеш так просто увійти в моє життя знову, причому через вікно службового листування, — ти дуже помиляєшся. Я вже давно не та дівчинка зі студентського гуртожитку. Я — директорка, я — мама чемпіона, я — та, хто ставить умови.

І поки хтось готується зустрічати китайського партнера в Луцьку, я пакую форму в рюкзак Іванкові. Пріоритети давно розставлені.

В п'ятницю, вже з самого ранку у квартирі пахло вівсянкою з бананом, магнієм у шипучках і спортивною маззю, якою Іван натирав плечі. Я стояла на кухні, згорбившись над ланчбоксом, і вирізала з яблука логотип його спортивного клубу — таку собі мамину традицію на удачу.

— Мам, я не в дитячий садок іду, — пробурмотів Іван, з’явившись у дверях, скручуючи бинти.

— Не заважай ритуалу, — буркнула я у відповідь, примружившись до надпису ножем. — Це тобі не просто яблуко. Це – талісман.

Він посміхнувся краєм вуст і сів за стіл.

— Ти нервуєш?

— Ні.

— Мам.

Я підняла очі. Так, мій син був дуже схожий на свого батька Дениса. Особливо поглядом — прямим, вивіреним, з тією ж незворушністю, що злегка виводила мене з рівноваги.

— Я просто хочу, щоб ти вийшов на лейтай і зробив усе, на що здатен.

— Я все зроблю, — відповів він спокійно, впевнено.

— І ще. Не відволікайся на мамине махання з трибуни, — усміхнулася я, сідаючи навпроти. — Бо цього разу я знову з плакатом.

— Мам! — Іван скривився. — Тільки не той із блискітками?

— Саме той. Зі словами «Мій син — гроза рингу».

Він закотив очі, але я побачила, як губи його сіпнулися в посмішці.

— Ти поїдеш з бабусею, а я вже під'їду пізніше. Таксі я вже вам замовила.

— Мам, я ж не малий. Я сам можу…

— Іване, у нас же ритуал. Ти – спортсмен, бабуся – амулет, я – головний фанат з плакатом. Не порушуємо систему.

Він мовчки кивнув. Взяв із моіх рук ланчбокс. І на мить затримався.

— Мам.

— А?

— Я знаю, що ти нервуєш більше, ніж я. Але я все зроблю правильно.