Розділ 2.

День починався, як зазвичай — кава з какао-бобів, яку я замовляю в маленькій кав’ярні біля входу, нотатки в телефоні, кілька дзвінків до клієнтів. І стандартне бурчання Марти з рецепції, мовляв, «А можна хоч раз зранку без змін у графіку?» Можна. Але не сьогодні.
Я якраз сиділа над черговим запитом на переклад договору з китайськими партнерами. Саме вони, до речі, і стали поштовхом для мого виходу на «вільне плавання». Моє бюро починалося з продажу мого салону краси. Саме ці гроші стали стартовим капіталом. А ще — із контракту на представництво великої китайської компанії. Ми відкрили філію, яка мала не просто виконувати переклади, а стати містком між культурами й бізнесами. І нам це вдалося.
Ми стали тим самим рідкісним винятком на ринку, коли команда справді володіє китайською на рівні "сісти з дипломатом і не червоніти". Особисто я неодноразово працювала перекладачем на переговорах при дипломатичних зустрічах, у тому числі — з держслужбовцями.
Це була наша ніша — і ми нею скористались. Я та ще кілька шалених трудоголіків-філологів, і шалена кількість кави. І ми вистояли.
— Злато, — обережно озвалася Марта, моя помічниця, яка за сумісництвом виконувала й обов’язки секретаря. Вона постукала й одразу привідкрила двері. — Пам’ятаєш, ми нещодавно робили переклад для StanMed на прохання наших китайських партнерів? Так от, у них виникли зауваження. Кажуть, є неточності.
— А хто займався перекладом? Нагадай.
— Аліка. Але ж ти знаєш, вона профі до кісток. Там щось дивне, якщо чесно…
Я трохи помовчала, обдумуючи. Ситуації з претензіями бували, але рідко — і зазвичай легко вирішувались. Та цього разу вирішила діяти відразу:
— Марто, глянь у документах, як звати їхнього генерального. Я йому зателефоную напряму, проясню все без зайвих ланцюжків.
Марта вийшла, і вже за хвилину її голос пролунав через селектор:
— Денис Вікторович Дерев’янко.
Добре, що я в цей момент була одна. Оце так подаруночок із минулого… Не щодня минуле ось так нагадує про себе тобі прямо в офіс, через ділові документи. Я зібралася з думками й натиснула на номер, вказаний у контактах. Очікувала почути голос секретаря — але ні. З першого ж «алло» я відчула: це він. Можливо, трохи змінений часом і зв’язком, але впізнати можливо.
— Добрий день, Денисе Вікторовичу, вас турбують із Бюро перекладів. Ви залишили коментар щодо неточностей у перекладі. Підкажіть, будь ласка, що саме викликало у вас сумніви?
Кілька секунд тиші — і його голос:
— Вітаю. А як я можу до вас звертатися?
Я ледве стрималася, щоб не розсміятися. Це було… символічно? Іронічно? Мабуть, усе одразу. Я розтягнула вуста в посмішці, яку він не міг бачити.
— Злата Данилівна.
— Злата Данилівна, — повторив він, і в голосі здалося щось змінилося, — справа ось у чому. У нас є відеопрезентація цього обладнання англійською мовою від наших зарубіжних партнерів, і ми помітили розбіжності між описом у відео та тим, що вказано у вашому перекладі. Це медичне обладнання, тому кожна деталь критично важлива. Особливо — функціональність. Нам потрібно чітко розуміти, чи відповідає специфікація дійсності, перш ніж запускати тендер.
— Я пропоную ще раз усе перевірити, — спокійно озвалася я, намагаючись не зрадити жодної емоції. — Вишліть, будь ласка, на мою пошту саме ту частину, що викликала сумніви. Я перекладу її ще раз — особисто.
Мовчанка з того боку була короткою. Аж надто короткою, як для того, хто щойно сумнівався у якості роботи. За мить на пошті з’явився лист. Я відкрила вкладення, швидко пробіглася очима по тексту й впевнено почала переклад.
— «But how is that possible?» — почувся здивований голос, коли я закінчила. — Це ж повна протилежність тому, що ми очікували від цього обладнання.
— Китайська — дуже тонка й чутлива мова. Вона не терпить поспіху, особливо в технічних перекладах. Її краще перекладати безпосередньо на цільову мову, не через англійську. Думаю, тепер питань до перекладу немає?
— Ні, звісно. Дуже вам вдячний. Сподіваюся, наша співпраця буде довгою.
— Мгм, — лише коротко зреагувала я, бо в голові вже хлинула хвиля іронії:
«Ну звісно. Таке щастя впало з неба — не знаю навіть, з якого боку до нього підступитися».
Ми попрощалися чемно, офіційно. Я знову повернулася до поточних справ. Так, думки про нього ще трохи тримались — чисто з людської цікавості: який він тепер? Чи одружений? Має дітей? Чи змінився, хоч трохи?
Та вистачило мене рівно на день. А вже наступного я повністю поринула у важливіші справи. У сина — змагання. І не просто якісь там, а ті самі — найважливіші.