Розділ 1.

Львів став моїм домом, хоча я й досі не навчилась нормально вимовляти «ґ» у «ґанок» і замість «пані» частіше кажу просто: «ой, та не треба мені пакета, дякую».
Але я втрималась. Вивчилася. Вижила. І — виростила. Ну як виростила? Ростила.
Зараз у мені майже неможливо впізнати ту юну, трохи наївну Злату. Часи змінюються, та й ми з ними. Завдяки б’юті-індустрії сьогодні жінка може перевинайти себе без жодного скальпеля — достатньо лише тонкої голки, кількох мілілітрів і трохи сміливості. 
Я трохи підколола губи — зовсім не для ефекту «качечки», а так, щоб губи не губилися на тлі мого активного графіку. Змінила форму брів — тепер вони не ті тонкі ниточки, які я вищипувала у студентській кімнаті з одним дзеркальцем і купою амбіцій. А от вії залишила свої — природа в цьому аспекті мене не образила, тож навіщо псувати те, що і так виграшне?
До уколів молодості я ставлюся з обережністю. Перевагу надаю масажам — справжнім, професійним, які не просто розгладжують зморшки, а ніби повертають обличчю мене. Не маску, не шаблон — саме мене.
Якщо колись погіршення зору тягло за собою ті самі страхолюдні окуляри в товстій оправі, то нині — це ще одна нагода: змінити колір очей, підкресливши погляд. Я скористалася нею. І тепер у дзеркалі на мене дивляться сіро-сині очі — звичайні, трішки з поволокою, лінзові.
Навіть ямочки на щоках — ті самі, що колись видавали мою вразливість — майже зникли. Активний, майже скажений ритм життя не залишає шансів на зайві кілограми, а дитяча округлість обличчя давно лишилася в минулому — як і саме дитинство.
Зараз я — ділова жінка. Господиня свого часу, свого тіла, свого Бюро перекладів. Але якщо ви чекаєте, що зараз почнеться історія про тяжкий шлях до успіху, де все — винятково завдяки моїм геніальним здібностям, самодисципліні й титанічній праці, то мушу вас розчарувати. Я не така. Я навчилася приймати себе — зі всіма недосконалостями, неправильними рішеннями та чужими думками про мої «неправильні» вчинки.
Я така, яка є. І такою стала не лише завдяки собі. Мені допомогли. Ні, не з Бюро — значно раніше, ще тоді, коли мій шлях тільки-но починався. Допоміг чоловік. І, якщо бути зовсім чесною — не лише за мої професійні навички. 
За ці десять років, щоб стати тією, ким я є зараз, довелося пройти не один виток на каруселі життя. Коли народився мій син, я пообіцяла собі одне: зроблю все, чого він тільки забажає. Я витримаю. Заради нього.
І доля, звісно, не залишила цю обіцянку без уваги.
У мене не було декрету. Я не брала академвідпустку. Моя мама, щойно розлучившись із вітчимом, переїхала до мене, щоб допомагати з Іванком. А я — вчилася й працювала. На повну.
Останній рік навчання був найважчим — і винна в тому я сама. Захотіла вивчати китайську. Просто так, для "підкорення світу". Це був марафон на виживання.
На додаткових курсах я і познайомилася з директором великого холдингу — саме він запропонував мені роботу.  Так, з ним в мене був роман. І я... не соромлюся цього епізоду свого життя. Коли ти — молода мама, самотня, з купою обов’язків і бажанням бути хоча б трохи бажаною… Вибору, як такого, ти не маєш.
Працювала я секретарем недовго. Комунікабельність, здатність до організації й знання чотирьох мов зробили свою справу. Уже за рік я стала його помічницею, а потім — очолила відділ міжнародних комунікацій. Звісно, наш зв’язок зіграв роль у моїй кар’єрі — не будемо прикрашати. Але жоден не міг сказати, що я — не професіонал. Бо я — професіонал. Крапка.
Моя любовна історія з директором тривала трохи більше трьох років. Ми подорожували, працювали, сперечались, мирились, а іноді просто мовчки вечеряли після довгого дня — як нормальні люди. Але, як це часто буває, у його полі зору з’явилася молодша. Така ж цілеспрямована, амбітна, ще й відома модель — ефектна, безтурботна і не обтяжена ні дитиною, ні минулим. Я не боролася. Не влаштовувала сцен. Просто забрала свої речі з корпоративної квартири.
В якості… компенсації, так би мовити, мені вручили салон краси. Маленький, але з хорошою локацією, ремонтом і вже наявною клієнтською базою. Єдина умова — я наймаю керівника, а сама залишаюся працювати в компанії. І знаєте що? Я погодилася. Не через жінку, не через образу. А через сина.
Бо коли твій син, якому тільки-но виповнилося три, починає щоранку повторювати: «Мамо, я буду Панда Кунг-фу!», — ти усвідомлюєш, що майбутнє вже тут. Коли в чотири бабуся на його прохання шукає в Google, де є секція з єдиноборств, ти розумієш, що це не просто дитяча забава. Це — поклик. І ця дорога, яку він вибрав, далеко не найдешевша. Та я й не планувала економити на ньому.
Ми пішли на секцію. В шість він став тим самим «перспективним спортсменом», про якого тренери говорять з вогником в очах. Почались тренування, змагання, знову тренування, нова форма, збори, поїздки — і це все закрутилось у справжній спортивний вир. У мене був вибір: або стояти осторонь, або влізти з головою. Я вибрала друге. Так я і стала мамою дитини, яка живе спортом. Я прийняла, що найавторитетніша фігура в його житті — тренер. Але водночас я знаю, що для Іванка я — найрідніша і найлюбиміша. І цього більш ніж достатньо.
То ж якби ви шукали в мені героїню роману — ніжну, з трепетним серцем і мрією про втраченого принца — то точно не вгадали. Я — українська жінка. Така, що здатна винести на собі трохи більше, ніж все. І ще й допоможе тому, хто поруч. Навіть якщо сама ледь стоїть на ногах.