Продовження

Спершу навіть не впізнала. Серйозно. Це був він — ніби й зовнішньо той самий, але щось у ньому змінилося до невпізнання. Очі блищали дивно, рухи були уривчастими, лице раз у раз зводила якась дика, майже клоунська посмішка. Смішно не було, лячно — трішки так.

Я підійшла до наших спільних знайомих — тих, з ким ми ще кілька тижнів тому обговорювали смішні моменти зі студентських лекцій.

— Що з ним?

— Та ти що, не в курсі? Денис під кайфом. Уже не вперше.

Я не могла повірити. Як це — той, хто виставляв мені лекції про далекоглядність, відповідальність, «жити з головою», — тепер носиться по клубу, як підстрелений, і сміється в стіну?

І тут він вчепився до якогось мужика. Не простого — при ньому була охорона. Стало ясно, чим усе закінчиться. Його повели на вулицю.

Я — за ними. Не знаю навіщо. Може, з інстинкту. Може, з тієї самої дурної звички «рятувати тих, хто цього не просив».

Я бачила, як один з охоронців замахнувся вдруге. І тоді я зробила вигляд, що телефоную:

— Алло. Так, ви правильно зрозуміли. Біля нічного клубу "21 століття" прямо зараз продають наркотики. Добре, що ви поряд, приїжджайте.

Чоловік з охороною зиркнув на мене — і цього вистачило. Вони кинули Дениса й зникли назад у клубі. Я лишилася на вулиці з побитим, роздратованим і ледве притомним колишнім коханим.

Таксі. Сидіння, що пахнуть дешевим освіжувачем повітря. Його голова на моєму плечі. Вдома — темрява й напівблюзняві бурмотіння. Коли його почало крутити й мутити, я не розгубилася. Взяла його телефон, знайшла контакт «Тато» і набрала.

— Добрий вечір. Я подруга вашого сина. Денис вдома, але йому зле. Дуже. І я думаю, вам потрібно знати, що з ним коїться.

Лікар з батьком Дениса приїхали доволі швидко. Без метушні, без зайвих слів — лікар, як людина, яка вже не раз витягувала людей з таких от історій, оглянув його, потім разом ще з одним чоловіком підняли і акуратно перенесли в машину. Забрали його до їхньої приватної клініки — нею, до речі, керувала мама Дениса. 

Батько Дениса, поважний, спокійний, у кашеміровому пальті, перед тим як піти, через водія передав мені візитівку.

— Якщо колись буде потрібна допомога, не соромся.

Я сховала її в кишеню. А тоді довго ще стояла на вулиці, ніби щось чекала. Чого — не знала. Напевно, щоб хоч хтось подякував.

Далі все змішалося. День на день. Переживання. Сни, де Денис усміхається, а потім зникає. І ще щось дивне почалося — їсти не могла. Зовсім. Смак ніби стерли. І блювота зранку. Постійна. Я думала — то нерви. Подруги ж відразу підозру підкинули:

— Злата, ти, часом, не вагітна?

— Та ви що, яка вагітна? Ми ж були обережні, він же ще той… педант.

Але тест я зробила. Один. Потім другий — про всяк випадок. І от вони — ці дві злощасні риски. Дивилася й не вірила. Сиділа у ванній, а наче десь далеко, в іншому серіалі — моя історія, не моя.

Я, як чесна людина і прибічниця "прозорості", написала Денису. Сказала, що треба поговорити. Він погодився зустрітися.

Після моїх слів він лиш кивнув. Ні здивування, ні істерики, ні питань. Лише:

— Я домовлюсь. Завтра підемо. На аборт.

І повів. Як по графіку. І навіть чекав під кабінетом. Чекав, поки мене приведуть до тями після наркозу.

А коли я вже могла розплющити очі й дихати без грудки в горлі, він нахилився й спокійно, майже ввічливо мовив:

— Я завтра відлітаю на рік. Стажування. Тому, вибач, ні мені, ні моїм батькам такі сюрпризи не потрібні.

І все. Встав, поправив комір, і вийшов.

А я лежала. В тій стерильній палаті. Вся наче розібрана й зібрана наново. В іншому порядку.

Але, на жаль — для нього, і як згодом виявилося, на щастя — для мене, я потрапила до того невеликого, але дуже впертого списку жінок, у яких після чистки вагітність… зберігається.

Спершу я нічого не розуміла. Просто знову перестала їсти. Вранці — знайома нудота. Голова — важка, як після сесії. Подруги скоса дивилися, мовляв, «чи знову?». І я пішла до гінеколога, більше для заспокоєння. Але на УЗД лікарка глянула на монітор і раптом усміхнулася:

— Ну, ваша вагітність розвивається дуже добре. Ось, гляньте — він, малюк, ніби сховався тоді. Не постраждав зовсім. Сидів там собі, тримався. Якщо передумали — залишайте. Обіцяю, буде здоровий. І, може навіть знаменитий.

Я дивилась на пульсуючу цятку на екрані. І щось у мені клацнуло. Можливо, вперше в житті — не здоровий глузд, а серце сказало: залиш.

І я залишила.

Щоб не ризикувати — ні спокоєм Дениса, ні своїм, ні дитиною — я зібрала речі та перевелася в інший університет. У Львів. Місто, де мене ніхто не знав, де я могла почати з чистого аркуша.

У деканаті спочатку крутили носом. І тоді я згадала про візитівку батька Дениса.

Я не називала причин. Просто попросила допомогти, з переведенням. 

Він допоміг. Сухо. По-діловому. Але допоміг.