Пролог

Ми познайомилися напередодні весілля. Не нашого — тоді я ще й не думала, що колись може бути наше. То було весілля його друга і моєї двоюрідної сестри. Я тоді приїхала просто «побути на підхваті»: допомогти з організацією, стримати тітку від надмірного контролю, не загубити наречену до моменту, як вона скаже "так". І саме тоді з’явився він. Денис. Його неможливо було не помітити — спокійний, впевнений, з тією особливою здатністю тримати все в купі, ніби керує не весіллям, а стратегічною операцією. І при цьому — з посмішкою, яка роззброює. Знаєш, така, в якій і трохи нахабства, і трохи чарівності. Мене підкупила його організованість — але ще більше його відверта, нічим не замаскована увага до мене. Ну, а я... що я? Я плавала в його погляді й дозволяла собі вперше не думати наперед.

Дні того студентського весілля були феєричними. Танці, підморгування, довгі розмови біля сцени, коли всі вже втомились. Було в тому щось несерйозне, як у літніх курортних романах — тільки мій був весільний. Та я знала, що після цієї казки повернуся до реальності. 

І повернулась. До навчання, конспектів, пар, і безкінечних правил граматики. А вчилася я добре — на факультеті іноземних мов, ще й стипендію мала. Та як тільки на вулиці темнішало, а я завершувала переклад з французької чи правку з англійської, в голову завжди чомусь ліз Денис. Його усмішка, як він заминався, коли я дивилась просто в його очі. Я вважала це спогадом. Красивим, але коротким. До речі, мабуть, час і мені представитись. Я — Злата. Звичайна. Ну, може, трохи симпатична. Заучка з Луцька. Кажуть, що найбільше в мені впадають в око світлі, аж майже прозорі блакитні очі. Вони виглядають ще дивніше на фоні чорного волосся і таких самих чорних брів. Ямочки на щоках — як в дитинстві, нікуди не ділись. І хоч я сама завжди дивилася на себе критично, здавалося, що іншим моя зовнішність цікава. Може, і Денису впала в око саме ця незвична комбінація.

Але як би там не було — я точно не чекала побачити його знову. Аж тут, одного дня, після пар, я виходила з універу — вся така втомлена, зі згортком конспектів, і побачила, як біля машини стоїть Денис. Просто так. Обперся об капот, сканує поглядом натовп. І в ту ж мить — наші очі зустрілись. Його обличчя розплилось у посмішці, і він рушив до мене. А потім — взяв і поцілував. Просто так. При всіх моїх подругах. Так, ніби ми і не розлучались. Ніби той весільний роман був тільки початком.

— Я сумував за тобою, Златко. Поїхали на морозиво?

Так просто. Так буденно. А в мене всередині — салюти. Чи то метелики, чи то дурість, яка прийшла раніше за розум. Ми поїхали. Морозиво — далі парк, сміх, його рука, що торкається моєї, ніби випадково. Я знала, що нас чекає продовження.

Наші зустрічі стали регулярними, яскравими й пристрасними. Все, як у книжках, тільки без драми — на перших порах. Денис був уважний, ввічливий, надзвичайно обережний у всьому — особливо в плані безпеки. Не просто з презервативом, а з запасним у гаманці та запасним для запасного в бардачку.

Ми обоє тоді були людьми з планами — далекоглядними, як нам здавалося. Говорили чесно: без солодких побрехеньок, без ігор у мовчанку. Суперпрозорість. Він знав, скільки в мене залицяльників з групи, я — з ким у нього були стосунки. Навіть коли щось змінилось — говорили. Саме тому, мабуть, і вийшло так, як вийшло.

Минуло три місяці. Денис призначив зустріч не як завжди — без флірту, без посмішки.

— Я думав багато, — сказав він. — І зрозумів, що в моїй голові… з’явилась інша. Точніше, вона вже давно там частіше, ніж ти. Я не хочу тобі брехати. Це буде нечесно. Я вирішив, що краще закінчити, поки ще не боляче.

Поки ще не боляче?! Ха. Добре звучить. Те, що потім я тиждень не могла встати з ліжка — не рахується?

Я не буду прикидатися — було боляче. Дуже. І сльози були, і тиша на кухні з подругою, і порожнеча, в яку падали всі наші смішні історії й плани. Але я ж була студенткою. У нашому віці що треба робити після розбитого серця? Слухати подругу, яка каже:

— Та він просто козел.

А потім:

— Дякуй, що не одружилися.

І я слухала. І пробувала жити далі. Мовляв, "забути, стерти, присипати зверху". Бо ще буде сто нових. 

Ми не бачилися з Денисом майже місяць. Подруги, мов злагоджений спецназ, намагалися витягнути мене з депресії: клуби, кава, шопінг, ще клуби. Всі ці «життя триває» звучали логічно, але мені здавалося, що моє серце загубилося десь між дев’ятим треком плейлиста й вхідними дверима нічного клубу «21 століття».

І саме там я його й побачила.