Розділ 23

Ранок був метушливим. Міська тиша здригалася від звуків моторів, бо сьогодні велика компанія вирушала на відпочинок.

​Артем стояв біля багажника, закидаючи останні сумки. Він виглядав трохи втомленим через безсонну ніч, але в очах світилося щось нове, тепле. Поруч у дитячому кріслі, яке він закріпив у машині з особливою обережністю, тихо сопіла маленька пасажирка.

​— Ізабела, — прошепотів він, поправляючи ковдру на малечі.

​Ім’я, яке він обрав сам, здавалося йому ідеальним. Його маленька сестра — нова сторінка в його житті, яка змушувала його ставати дорослішим щохвилини.

​Марта підійшла зі спини й обережно обійняла його за талію.

— Вона така крихітна, Артеме.

​— Я сам досі не вірю, — відповів він, обертаючись до неї. — Але мені подобається відчуття відповідальності. Це… дивно.

​— Це правильно, — усміхнулася вона.

​Неподалік уже гриміла музика з машини Дена. Макс із Аделіною щось жваво обговорювали з батьками, які давали останні настанови перед дорогою. Атмосфера була легкою, попри вчорашні події. Аліса, яка тепер відчувала себе частиною цієї великої «сім’ї», сяяла — Ден не відходив від неї ні на крок.

​Коли всі нарешті розсілися по автівках, колона рушила з міста. Попереду — вихідні на природі, ліс, озеро і жодних шкільних проблем.

​— Дивіться, — гукнув Ден через вікно, коли вони виїхали на трасу. — Початок великої пригоди!

​Артем вів машину спокійно. Марта сиділа на пасажирському сидінні, періодично заглядаючи назад, щоб перевірити, чи не прокинулася Ізабела.

​— Ти знаєш, — раптом сказала Марта, дивлячись на дорогу, — вчора я думала, що це був найгірший день у моєму житті. А зараз… я відчуваю, що ми нарешті стали тими, ким маємо бути.

​Артем поклав свою руку на її долоню.

— Ми більше не самі, Марто. Ні ти, ні я, ні Аліса, ні хто інший. Ми — це сила.

​Ізабела у своєму кріслі ледь помітно заворушилася, ніби погоджуючись із його словами. Попереду було довге шосе, сонце, що пробивалося крізь листя, і відчуття того, що все нарешті на своїх місцях.

​Це було найкраще, що могло з ними статися.

Колона автомобілів впевнено долала кілометри, але раптом попереду йдучий позашляховик Артема різко ввімкнув сигнали повороту. Водій Артем, який був за кермом, плавно натиснув на гальма.

​— Феніксе, зупинись! — гукнув він у рацію, що була в машині для зв'язку з іншими.

​Машини з’їхали на узбіччя, де відкривався мальовничий краєвид на сосновий ліс. Щойно двигуни замовкли, у салоні Артемового авто пролунав гучний, вимогливий плач. Маленька Ізабела прокинулася і сповістила про свій дискомфорт на весь ліс.

​Усі почали виходити з машин, з цікавістю зазираючи до Артема. Ден, Макс та Аліса підбігли першими.

​— Ого, здається, наша принцеса незадоволена сервісом! — пожартував Ден, зазираючи у вікно.

​Артем виглядав трохи розгубленим, але Марта вже діяла рішуче.

​— Артеме, спокійно, — сказала вона, перевіряючи стан дитини. — Мабуть, час змінювати памперс, та й погодувати її треба. Вона зголодніла.

​У цей момент до них підійшла мама Артема, яка їхала в машині слідом. Вона усміхнулася, побачивши цю сцену.

​— Ну що, молоді батьки, розгубилися? — м’яко запитала вона. — Давайте сюди мою красуню.

​Вона вправно підхопила Ізабелу на руки. Досвідчені руки матері миттєво заспокоїли малу.

​— Добре, зараз усе зробимо, — продовжувала вона, дістаючи з сумки все необхідне. — Марто, подай, будь ласка, чистий памперс.

​За лічені хвилини мама Артема професійно змінила підгузок, а потім допомогла нагодувати дитину. На свіжому лісовому повітрі Ізабела швидко заспокоїлася, почавши позіхати.

​Компанія спостерігала за цим з легкими усмішками. Макс штовхнув Дена в плече:

— Бачиш, Дене, з ними не засумуєш. Навіть на відпочинку — батьківські будні!

​Артем видихнув з полегшенням і подивився на Марту. Вони стояли поруч, дихаючи одним повітрям, і це відчуття спільної турботи про маленьку Ізабелу зближувало їх ще більше, ніж будь-які слова.

​— Тепер ми точно готові до пригоди, — тихо сказав Артем, обіймаючи Марту за плечі.

​Ізабела, сита і задоволена, нарешті заснула, а велика компанія почала збиратися, щоб нарешті продовжити свою подорож до озера.

Мама Артема, акуратно закутавши Ізабелу в м'який плед, передала її назад у дитяче крісло. Вона випрямилася, оглянула всю їхню велику колону машин, що розтягнулася вздовж узбіччя, і хитаючи головою, зітхнула:

​— Ох, діти, діти…

​Артем підійшов до неї, винувато усміхаючись.

— Мамо, ну ми ж хотіли, щоб усім було комфортно.

​Вона подивилася на нього, потім на Марту, Дена, Макса, Алісу та інших друзів, що снували навколо.

— Треба було брати дві великі машини, а не шість оцих «тарантасів»! — жартівливо дорікнула вона. — Поки ви розберетеся з усіма зупинками, ми до вечора будемо їхати. Тут же стільки народу, що можна було цілий автобус найняти!

​Ден, який саме проходив повз з пляшкою води, розсміявся на весь ліс:

— Тітко, ну тоді б у нас не було такої веселої колони! А так — ми як справжні зірки на гастролях!

​— Скоріше як цирк на виїзді, — засміялася мама, але в очах її світилася теплота. Вона підійшла до Марти й поправила їй волосся. — Марточко, тримайся, з ними не засумуєш.

​Марта тепло усміхнулася:

— Я вже звикла, це найкраща компанія у світі.

​Артем нарешті сів за кермо, переконавшись, що Ізабела знову спокійно спить.

— Мам, обіцяю, наступного разу зробимо по-твоєму. А зараз — рушаємо далі!

​Колона знову завелася. Артем подивився у дзеркало заднього виду, побачивши, як за ним рушають інші автомобілі. Попри всі незручності з великою кількістю машин, він розумів: саме ці люди, ці метушливі збори й навіть жарти про «шість машин» — це і є те саме щастя, якого йому так бракувало раніше.

​Вони нарешті рушили до озера. Попереду був відпочинок, про який вони всі так мріяли.

Дорога до озера виявилася довшою, ніж очікували, і сонце почало хилитися до горизонту, заливаючи салон машини золотавим світлом. Марта, яка весь час нервово перевіряла Ізабелу і стежила за дорогою, нарешті відчула, як утома бере своє. Очі самі собою заплющувалися.