Розділ 22

Марта & Артем

Дощ ішов майже всю ніч.

​Марта заснула лише під ранок — із телефоном у руках і з легкою усмішкою після того вчорашнього поцілунку біля під’їзду.

​Артем теж майже не спав. Це дратувало його неймовірно. Раніше йому було байдуже на все, а тепер він прокидався серед ночі лише з однією думкою: «Чи вона вже вдома?».

​Наступного ранку школа зустріла їх холодом і шумом коридорів. Марта зайшла до будівлі разом з Алісою, обхопивши руками стаканчик із гарячим какао.

​— Ти просто світишся, — одразу підмітила Аліса.

​— Неправда.

​— Правда.

​— Замовкни, — Марта закотила очі, але щоки все одно миттєво стали рожевими.

​— Він поцілував тебе під дощем, так? — Аліса не вгамовувалася.

​Марта ледь не вдавилася какао.

​— Звідки ти…

​— Марто. Я тебе знаю.

​У цей момент у коридорі з’явився Артем. Чорне худі, темні джинси, волосся трохи намокло від ранкового дощу.

​Марта відчула, як серце почало битися частіше — ненависне, але таке приємне відчуття.

​Артем теж її помітив. Він нагородив її тим самим нахабним півусміхом, від якого в неї всередині все переверталося.

​— Оооо, дивіться, хто прийшов! — протягнув Ден, спираючись на підвіконня.

​Разом із ним до школи зайшли Макс та Аделіна. Вони виглядали так, ніби щойно зійшли з екрана романтичного фільму. Аделіна в довгому молочному пальті та світлому светрі, а Макс ішов поруч у темній куртці, тримаючи її руку у своїй кишені, щоб вона не мерзла.

​— Ви серйозно такі милі з самого ранку? — скривився Артем.

​— Заздри мовчки, — фиркнув Макс.

​Аделіна одразу помітила Марту. Її погляд миттєво став підозрілим.

​— Так… — повільно промовила вона. — А чого це ви двоє так дивитеся одне на одного?

​— Ніяк ми не дивимося, — надто швидко випалила Марта.

​Ден заржав:

​— Та звісно!

​Артем сперся плечем об шафки й подивився на Марту. Спеціально. Довго.

​— Вона просто сьогодні гарна.

​Марта ледь не згоріла на місці. Аделіна від подиву відкрила рот.

​— ОГО.

​— Я зараз піду звідси, — пробурмотіла Марта, ховаючи обличчя.

​Макс тихо засміявся:

​— Брат, ти влип.

​— Закрийся.

​Уроки того дня ніхто не слухав. Марта постійно ловила на собі погляд Артема: у коридорі, у класі, навіть коли просто сміялася з Алісою. Це зводило її з розуму.

​На великій перерві всі зібралися в їдальні. Ден щось голосно розповідав, Аліса переписувалася в телефоні, Макс годував Аделіну картоплею фрі, бо «вона знову нормально не їла».

​Артем сидів навпроти Марти й мовчки крутив у руках банку коли.

​— Чого дивишся? — не витримала вона.

​— Думаю.

​— Знову страшно.

​Він усміхнувся, нахилившись ближче.

​— Ти після школи зайнята?

​Марта спробувала зробити байдужий вигляд.

​— Можливо.

​— Марто.

​— Ну що?

​— Не починай.

​Макс тихо пирхнув у стакан. Аделіна ледь стримувала сміх.

​— Господи, ви як старе подружжя, — кинула вона.

​Марта схопила серветку й кинула в неї.

​— Замовкни!

​Артем спостерігав за цим і раптом усвідомив дивну річ. Йому подобалося. Подобалося сидіти ось так, серед них. Подобалося бачити Марту щасливою. Подобалося, що тепер вона дивиться на нього інакше.

​І, мабуть, саме це лякало його найбільше.

​— Відкрий рот, — спокійно сказав Макс, тримаючи картоплю фрі перед Аделіною.

​— Я сама можу їсти.

​— Неправда.

​— Макс!

​— Їж.

​Аделіна все одно засміялася і взяла картоплю. Марта спостерігала за цим кілька секунд, а потім театрально підвела очі вгору.

​— Всесвіт… — тяжко зітхнула вона. — Дай мені теж таке щастя.

​Усі одразу повернулися до неї.

​— Я теж хочу, щоб мене так годували!

​Ден мало не вдавився колою від сміху, а Аліса вже реготала в стіл. Макс хитро подивився на Артема.

​— Ну що, брат? Це натяк.

​Артем закотив очі.

​— Ви всі ненормальні.

​— НІ, СЕРЙОЗНО! — Марта вже драматично приклала руку до серця. — Я теж хочу сидіти красива й нічого не робити.

​Аделіна ледь не плакала від сміху:

​— Марто, ти й так нічого не робиш.

​— Це неправда!

​— Правда, — в один голос сказали всі.

​Марта образилася рівно на три секунди. Бо в цей момент Артем мовчки підсунув до себе її стаканчик із соком, відкрив трубочку й поставив назад перед нею.

​— На.

​Вона замовкла.

​— Це… це не те саме.

​— Іншого не буде.

​Але кутики його губ усе одно піднялися. Марта дивилася на нього кілька секунд, а потім тихо усміхнулася.

​— Ну ладно… уже прогрес.

​Макс почав сміятися:

​— Артем зараз помре від романтики.

​— Закрийся, Орлов.

​Аделіна сперлася головою Максу на плече й тихо прошепотіла:

​— Вони такі самі, як ми тоді.

​Макс подивився на Марту й Артема, які саме сперечалися через картоплю, і несподівано усміхнувся:

​— Гірше.

​— ЕЙ! — одночасно обурилися вони.

​Уся компанія зареготала так голосно, що на них уже почала озиратися половина їдальні. А Марта в той момент уперше зловила себе на думці, що поруч із цими людьми… їй справді добре. Особливо поруч із одним дуже впертим хлопцем у чорному худі.