Розділ 21

Марта & Артем
Початок їхньої історії.

Осінь тоді тільки починалась.

Тепла, шумна й трохи божевільна — саме така, як Марта.

Пікнік біля озера був ідеєю Аліси, але в результаті організовували все саме Марта й Артем, бо “інші все одно нічого нормально не зроблять”.

— Артем, ти серйозно взяв тільки м’ясо й колу?! — обурювалась Марта, витягуючи пакети з багажника.

— А що ще треба для життя?

— МОЗОК.

— Його ти забрала.

Марта фиркнула й закотила очі.

Вона тоді виглядала занадто гарно, щоб Артем міг нормально думати.

На ній був короткий темно-зелений светр із відкритими плечима, чорна спідниця-шорти й високі білі кеди. Волосся зібране в недбалий хвіст, а на губах — той самий блиск, через який він уже другу годину дивився тільки на неї.

І це його дратувало.

Бо Артем ніколи не любив відчувати себе слабким поруч із кимось.

А поруч із Мартою — відчував.

— Чого дивишся? — раптом спитала вона, помітивши його погляд.

— Та думаю.

— Це вже страшно.

— Думаю, як ти взагалі виживаєш така голосна.

— Зате не нудна.

Він засміявся.

І сам не помітив, як почав усміхатись поруч із нею частіше, ніж зазвичай.

Озеро було спокійним. Вода відбивала вечірнє сонце, а навколо пахло соснами й димом від мангалу.

Макс із Аделіною сиділи трохи далі біля берега, Ден сперечався з Алісою через музику, а Марта крутилась біля столу, намагаючись усе контролювати.

— Не чіпай м’ясо! Воно сире!

— Марто, я просто хотів…

— НІ.

Артем спостерігав за нею мовчки.

І раптом зрозумів страшну річ.

Йому подобалось усе.

Її сміх.

Її характер.

Навіть те, як вона бурчить.

— Брат, ти пропав, — тихо сказав Макс, сідаючи поруч.

— Відстань.

— Ти на неї дивишся як псих.

Артем нічого не відповів.

Бо Макс був правий.

Пізніше, коли вже стемніло, усі сиділи біля вогню.

Марта гріла руки біля полум’я й щось розповідала Алісі, активно махаючи руками.

Артем майже не слухав інших.

Тільки її.

І коли Марта раптом підвелась і відійшла до озера сама — він автоматично пішов за нею.

Вона стояла біля води, дивлячись на відбиття місяця.

— Чого прийшов? — тихо спитала вона, навіть не повертаючись.

— Не знаю.

— Брешеш.

Він став поруч.

Кілька секунд між ними була тільки тиша й шум води.

— Марто.

— М?

Артем важко видихнув.

Вперше в житті він нервував через слова.

— Ти мене бісиш.

Вона засміялась.

— Дуже романтично.

— Я серйозно.

— Це я вже помітила.

Він провів рукою по волоссю й тихо вилаявся собі під ніс.

— Та чорт… я не вмію це говорити нормально.

Марта нарешті повернулась до нього.

І вперше побачила Артема не “крутого хлопця”, не бунтаря й не того, хто вічно жартує.

А просто хлопця, який зараз реально хвилюється.

Через неї.

— Ти мені подобаєшся, ясно? — різко сказав він. — Дуже. І мене це вже дістало.

У Марти навіть усмішка зникла від несподіванки.

Артем нервово засміявся.

— Ну от. Тепер можеш сміятись.

Але Марта не сміялась.

Вона дивилась на нього так тепло, що в нього аж серце стиснулося.

— Дурний ти, Артем.

— Знаю.

— Я думала, ти ніколи цього не скажеш.

Він завмер.

— В сенсі?..

Марта зробила крок ближче.

— В сенсі ти мені теж подобаєшся, ідіот.

Артем кілька секунд просто мовчав.

А потім різко притягнув її до себе й поцілував.

Справжньо.

Трохи незграбно.

Трохи нервово.

Але так щиро, що в Марти підкосились ноги.

Десь позаду раптом почувся крик Дена:

— Я ЗНАВ!

— ДЕН ЗАТКНИСЬ! — одночасно крикнули Марта й Артем.

І вперше того вечора вони сміялись уже разом.

Після того вечора біля озера між Мартою й Артемом усе стало… дивним.

Не поганим.

Просто іншим.

Вони не говорили вголос, що тепер “разом”. Не викладали спільних фото, не називали одне одного “кохана” чи “хлопець”.

Але всі й так усе розуміли.

Особливо коли Артем почав дивитися на Марту так, ніби навколо нікого більше не існує.

Осінь уже повністю накрила місто.

Холодні ранки, кава перед уроками, теплі светри й постійний запах дощу.

Марта тоді особливо любила одягатися красиво, навіть у школу.

Одного ранку вона зайшла в клас — і всі реально замовкли.

На ній була коротка коричнева сукня з м’якої тканини, що красиво підкреслювала талію, широкий ремінь із металевою пряжкою й укорочена куртка в тон. На шиї — декілька тонких золотих підвісок, а в руках маленька темна сумочка.

Вона виглядала дорого.

Стильно.

І занадто красиво для звичайного шкільного дня.

— Та ну… — тихо видихнув Ден.

Аліса штовхнула його в бік.

— Рот закрий.

Марта задоволено усміхнулась і сіла поруч із Алісою.

— Ну що?

— Ти сьогодні як Pinterest дошка, — чесно сказала Аліса.

— Це комплімент.

— Це факт.

Артем зайшов у клас пізніше.

І коли побачив Марту — реально зупинився біля дверей.

Макс одразу помітив його реакцію.

— О, все. Помер.

— Закрийся, — буркнув Артем, але погляд від Марти так і не відвів.

Вона це помітила.

І спеціально повільно поправила волосся.

— Чого дивишся? — усміхнулась вона.

Артем підійшов ближче до її парти.

Нахилився.

— Ти це спеціально робиш?

— Що саме?

— Одягаєшся так, ніби хочеш мене добити.

Марта тихо засміялась.

— Може й хочу.

Урок почався, але Артем сьогодні взагалі не чув учителя.

Марта сиділа попереду, щось малювала в зошиті й час від часу крутила ручку між пальцями.

І його це чомусь зводило з розуму.

Після уроків вони всі пішли в кафе біля школи.

Марта вже сиділа за столиком і показувала Алісі нові образи в Pinterest.

— Дивись цей!

— Оооо, це прямо твоє.