Розділ 19

Останній дзвоник

Травень прийшов занадто швидко.

Наче весь цей рік пролетів між повідомленнями вночі, осінніми дощами, сварками, поцілунками й тими моментами, коли серце билося занадто сильно поруч із однією людиною.

Школа сьогодні була іншою.

Всюди — білі банти, квіти, музика й шум голосів. Молодші класи бігали коридорами, вчителі посміхались частіше, ніж зазвичай, а одинадцятикласники намагались робити вигляд, ніби не хвилюються.

Хоча хвилювались усі.

Бо це був останній дзвоник.

Аделіна стояла біля дзеркала у своїй кімнаті й нервово поправляла волосся.

На ній була неймовірно ніжна біла сукня з легкою плісированою спідницею та тонким поясом на талії. Волосся спадало хвилями на плечі, а на шиї блищав той самий кулон, який їй подарував Макс узимку.

— Доню, ти така красива… — тихо сказала Оксана з дверей.

Аделіна усміхнулась.

Але в очах усе одно було хвилювання.

— Мам… страшно.

Оксана підійшла ближче й обережно поправила їй пасмо волосся.

— Це нормально. Просто сьогодні закінчується одна історія. Щоб почалась інша.

Унизу почувся сигнал мотоцикла.

Серце Аделіни миттєво прискорилось.

— Він приїхав, — усміхнулась мама.

Аделіна буквально вибігла з дому.

І завмерла.

Макс стояв біля мотоцикла в чорних штанах, білій сорочці й темному піджаку, який явно одягнув тільки тому, що його змусили. Волосся трохи скуйовджене від вітру, а в руках — маленький букет білих півоній.

Він подивився на неї…

І просто завис.

— Та ну… — тихо видихнув він. — Ти сьогодні вирішила мене добити?

Аделіна засміялась.

— Ти теж гарний.

— Неправда. Це ти зараз як мрія.

Він підійшов ближче й простягнув їй квіти.

— Для моєї випускниці.

У неї знову тепло защеміло всередині.

— Дякую…

Дафна висунулась із дверей дому.

— ПОЦІЛУЙ ЇЇ!

— Дафна! — одночасно вигукнули всі.

Макс засміявся й тихо нахилився до Аделіни:

— Вона в мене головний шипер.

— Це сімейне.

Вони приїхали до школи майже останніми.

У дворі вже грала музика, кульки літали над сценою, а вчителі намагались стримати емоції.

Марта одразу побігла до Аделіни.

— ТИ БАЧИЛА? АРТЕМ У КОСТЮМІ!

— Не кричи, — буркнув Артем, але сам червонів.

Ден стояв поруч із Алісою й постійно поправляв їй стрічку випускниці.

Макс дивився на все це мовчки.

А потім тихо сказав:

— Не віриться, що школа закінчилась.

— А пам’ятаєш наш перший день? — усміхнулась Аделіна.

Він фиркнув.

— Ти тоді мене ненавиділа.

— Бо ти мене бісив.

— А зараз?

Вона подивилась йому прямо в очі.

— А зараз ти — моє все.

Макс завмер.

І в цей момент пролунав останній дзвоник.

Гучний.

Трохи сумний.

Такий, від якого в грудях усе перевертається.

Навколо почали аплодувати, хтось плакав, хтось сміявся.

Аделіна дивилась на школу й раптом зрозуміла:

ця історія тут не закінчується.

Вона тільки починається.

Після офіційної частини школа ніби вибухнула емоціями.

У дворі грала музика, всі фотографувались, обіймались, підписували одне одному стрічки й плакали через дрібниці.

— Я не переживу цей день… — нила Марта, витираючи сльози й одночасно сміючись.

— Ти плачеш уже третю годину, — фиркнув Артем.

— Це атмосфера!

Аліса стояла біля сцени з Деном, поки він намагався нормально зав’язати їй бантик на стрічці.

— Денисе, ти зараз мене задушиш.

— Я стараюсь.

— Це видно.

Макс і Аделіна повільно відійшли трохи далі від шуму — за школу, туди, де майже нікого не було.

Тільки старі дерева, теплий вітер і звуки свята десь далеко.

Аделіна сіла на лавку, обережно поклавши букет поруч.

Макс стояв перед нею, дивлячись кудись у бік шкільного стадіону.

— Про що думаєш? — тихо спитала вона.

Він усміхнувся кутиком губ.

— Про те, як швидко все змінилось.

Аделіна взяла його за руку.

— У хорошу сторону?

Макс подивився на неї довго.

Наче справді намагався це усвідомити.

— У найкращу.

Вона ледь усміхнулась.

А потім раптом тихо сказала:

— Я боялась, що ми не дійдемо до цього моменту.

Його пальці сильніше стиснули її долоню.

— Я теж.

Кілька секунд між ними була тиша.

Тепла.

Спокійна.

Не та, що ранить.

А та, у якій комфортно просто бути поруч.

— І що далі? — прошепотіла Аделіна.

Макс сів поруч.

— Інститут.

— Страшно?

— Якщо чесно? Так.

Вона засміялась.

— Я думала, ти нічого не боїшся.

— Боюсь.

— Чого?

Він подивився їй прямо в очі.

— Втратити тебе.

У неї перехопило подих.

Аделіна обережно торкнулась його щоки.

— Ти мене не втратиш.

Макс нахилив голову до її руки й заплющив очі лише на секунду.

Наче це був його спокій.

Його дім.

Раптом зі сторони школи почувся крик Марти:

— АДЕЛІІІІНА! ФОТОООО!

— Вона нас ніколи не залишить у спокої, — тихо засміявся Макс.

— Ніколи.

Вони повернулись до інших.

Усі вже стояли біля школи для спільного фото.

Марта одразу почала командувати:

— Так! Пари вперед! Високі назад! Ден, не корчи рожі!

— Я красивий.

— Ти проблема.

Дафна бігала між усіма з телефоном і кричала:

— Я теж хочу фото!

Макс обережно став позаду Аделіни, поклавши руки їй на талію.

І саме перед тим, як клацнула камера, він тихо прошепотів їй на вухо:

— Дякую, що тоді не здалась із нами.

Аделіна повернула голову до нього.

— А ти дякую, що повернувся.

Клац.

Цей момент залишився на фотографії назавжди.