Розділ 18

31 грудня. Останній день навчання перед зимовими святами.

Школа шуміла сильніше, ніж зазвичай.

У коридорах пахло мандаринами, парфумами й святом. Хтось уже тягав пакети з подарунками, хтось фотографувався біля великої ялинки на першому поверсі, прикрашеної срібними кульками та теплими гірляндами.

Аделіна стояла біля вікна в навушниках, дивлячись на сніг.

Вона дуже змінилася за ці місяці.

Стала тихішою.

Ніжнішою.

І ніби дорослішою.

На ній був світлий oversize-світшот, темні джинси й великі навушники, за якими вона ховала свої думки від усього світу. Довге волосся спадало на плечі легкими хвилями, а в руках вона стискала стаканчик уже холодного какао.

Марта з Алісою про щось сперечались поруч, але Аделіна майже не слухала.

Бо сьогодні було 31 грудня.

І він обіцяв повернутися.

— Ти зараз дірку в тому вікні зробиш, — фиркнула Марта. — Сядь уже нормально.

— А якщо він не приїде?.. — тихо спитала Аделіна.

Аліса одразу перестала жартувати.

— Приїде, — впевнено сказала вона. — Він не той, хто кидає слова на вітер.

У цей момент у коридорі раптом стало дивно тихо.

Наче хвиля шуму просто зупинилась.

Хтось із молодших класів прошепотів:

— Це ж… Орлов?..

Аделіна завмерла.

Серце пропустило удар.

Вона повільно повернула голову до входу.

І побачила його.

Макс стояв біля дверей школи в чорній куртці, злегка засніженому худі та темних джинсах. Волосся стало трохи довшим. Погляд — спокійнішим, але набагато важчим.

Наче він повернувся зовсім іншою людиною.

Подорослішав.

У його очах тепер було щось небезпечне й водночас дуже втомлене.

Але коли він побачив Аделіну — цей холодний погляд миттєво змінився.

Пом’якшав.

У руках він тримав маленький букет білих троянд і крихітного плюшевого ведмедика з червоним шарфиком.

Марта тихо ахнула.

— О БОЖЕ…

Аліса вже усміхалась як божевільна.

А Аделіна просто стояла.

Не могла повірити.

— Привіт, принцесо, — тихо сказав Макс.

І цього вистачило.

Вона зірвалася з місця й побігла до нього крізь увесь коридор.

Макс ледве встиг поставити букет убік, коли Аделіна буквально влетіла в його обійми.

— Ти повернувся… — її голос зламався від сліз. — Ти реально повернувся…

Макс міцно обійняв її, заплющуючи очі.

Наче весь цей час тримався тільки заради цієї миті.

— Я ж обіцяв.

У школі навколо вже почали кричати, свистіти й знімати все на телефони.

— ОРЛООООВ!

— ВОНИ ЗНОВУ РАЗОМ!

— Я ЗАРАЗ ЗАПЛАЧУ!

Десь збоку Ден тільки хитав головою й сміявся.

Поруч із ним стояли нові учні, які перевелись у школу після осені:

Кіра — дівчина з темним каре й гострим характером, яка завжди ходила з фотоапаратом.

І Леон — високий хлопець у темному пальті, який мовчав майже весь час, але дивився на Кіру так, ніби навколо більше нікого не існувало.

— Це вони? — тихо спитала Кіра в Дена.

— Ага, — усміхнувся він. — Катастрофа на двох.

Тим часом Макс обережно відсторонився й простягнув Аделіні ведмедика.

— Це тобі.

Вона подивилась на маленького плюшевого ведмедя — і засміялась крізь сльози.

— Серйозно?..

— Ну вибач, золото. На мотоциклі величезного ведмедя вести важко було.

Аделіна розсміялась уже голосніше.

По-справжньому.

І Макс завмер на секунду, просто слухаючи цей сміх.

Бо зрозумів:

ось воно.

Його дім.

Коридор досі гудів від емоцій, але для Аделіни ніби весь світ зник.

Був тільки він.

Його руки.

Його голос.

Його очі, які тепер стали дорослішими й трохи сумнішими.

І раптом із боку сходів почувся знайомий дитячий крик:

— БРААААТФУУУУ!

Дафна.

Маленька дівчинка в рожевій курточці буквально летіла коридором, ледь не падаючи на поворотах. Її косички розтріпались, а щоки були червоні від морозу.

Макс навіть не встиг нічого сказати, як Дафна врізалась у нього обіймами.

— ТИ ПОВЕРНУВСЯ!

Він засміявся вперше так легко й тепло.

Справжньо.

— Привіт, малявко.

Дафна надула губи й одразу стукнула його маленьким кулачком у плече.

— Ти пропав! Я обідєлась!

— Вибач, маленька, — тихо сказав Макс, присідаючи перед нею. — Завтра буде подарунок, добре?

Дафна одразу примружилась.

— Великий?

— Дуже.

— З шоколадом?

— Із шоколадом теж.

Дафна миттєво засяяла й засміялась так дзвінко, що навіть Марта поруч розсміялася.

— Добреее!

Вона міцно обійняла його за шию.

Макс на секунду завмер.

Бо за весь цей час він страшенно скучив навіть за такими простими моментами.

Аделіна дивилась на них і ледве стримувала сльози.

Бо це виглядало… як сім’я.

Тепла.

Жива.

Справжня.

Марта підійшла ближче й усміхнулась:

— Ну що, Орлов… повернувся?

Макс фиркнув.

— А ти все ще голосніше всіх говориш?

— Хтось має тут створювати атмосферу.

Усі засміялись.

Аделіна обережно взяла Макса за руку.

— Поїдемо сьогодні до твоєї мами?

Його усмішка раптом стала слабшою.

Ледь помітно.

Але Аделіна це відчула одразу.

Макс відвів погляд убік.

— Адель…

Його голос став тихішим.

Небезпечна тиша між словами.

— Що?.. — її серце одразу стиснулося.

Макс мовчав кілька секунд.

Наче ці слова фізично боліли.

— Поки мене не було… мама переїхала.

— Куди?..

Він важко видихнув.

— Її не стало вдома.

Аделіна різко зблідла.

— Макс…

— Вона поїхала до тітки на лікування ще місяць тому. Денис допоміг усе організувати, поки я був… далеко.