Розділ 17

Тиша між повідомленнями

Ранок був сірий і холодний. За вікном повільно падав мокрий сніг, а Аделіна сиділа на кухні, втупившись у чашку чаю, який давно охолов. Вона майже не спала цієї ночі. Телефон лежав поруч екраном донизу, але вона все одно кожні кілька хвилин перевіряла його, ніби боялася пропустити щось важливе.

Та від Макса — нічого.

Абсолютно.

Марта сиділа навпроти й мовчки їла сирник, іноді поглядаючи на подругу.

— Ти так себе заженеш, — тихо сказала вона. — Адель… він живий. Твій тато б не брехав.

Аделіна лише ледь кивнула.

У цей момент телефон Дениса коротко завібрував. Хлопець, який саме заходив на кухню, різко зупинився. На екрані висвітилося лише одне повідомлення.

Макс:
"Дене, булочки не купуй. А погодуй мою любов, прошу. Вона не їла. Хоча би вранці булочку. На обіді я передам гроші, але не кажи, що це від мене. Ок."

У Дениса всередині щось стиснулося.

Навіть зараз. Десь далеко. Хтозна-де. Сам поранений, виснажений… а думає про неї.

Денис повільно підняв очі на Аделіну.

Вона сиділа в теплому светрі, закусивши губу, і виглядала настільки втомленою, ніби за ці кілька днів подорослішала на кілька років.

— Ти чого став? — підозріло примружилась Марта.

— Та… нічого, — швидко сказав Ден і сховав телефон у кишеню. — Просто згадав дещо.

Аделіна навіть не звернула уваги. Вона дивилась у вікно.

І це чомусь добило Дениса найбільше.

— Так, все. Збирайтесь, — різко сказав він. — Ми їдемо в місто.

— Куди? — здивувалась Марта.

— Їсти.

— Я не хочу, — тихо відповіла Аделіна.

— А я не питав.

Через двадцять хвилин вони вже сиділи у маленькій кав’ярні біля річки. Усередині пахло корицею, шоколадом і теплими круасанами. За вікнами повільно кружляв сніг.

Аделіна мовчала весь час, поки офіціантка ставила перед нею гарячий какао й булочку з ваніллю.

— Ден, ти серйозно? Я не голодна…

— Їж, — коротко сказав він.

— Не хочу.

— Адель.

Вона підняла очі.

І в цей момент Денис раптом зрозумів, наскільки сильно Макс її любить. Бо так дивляться тільки люди, які реально бояться втратити когось.

— Будь ласка, — тихіше сказав Ден. — Просто поїж.

Аделіна повільно взяла булочку в руки.

Марта мовчала. Аліса теж.

Бо всі вони зрозуміли: це не просто сніданок.

Це Макс зараз через інших людей намагається подбати про неї.

Навіть зникнувши.

Навіть перебуваючи невідомо де.

А десь далеко, у темній кімнаті з одним лише настільним світлом, Макс сидів на старому дивані, притулившись потилицею до стіни. На його руці ще була свіжа пов’язка, а очі почервоніли від безсоння.

Він дивився на телефон.

Без фотографій. Без повідомлень.

Бо не мав права писати їй.

Не мав права знову втягувати її у свій світ.

Але коли Денис через кілька хвилин скинув лише одне фото — Аделіна сидить із какао й тримає в руках булочку — Макс усміхнувся вперше за багато днів.

Ледь помітно.

Втомлено.

По-справжньому.

І тихо прошепотів сам до себе:

— От і добре… моя дівчинка.

Ден сидів у машині біля школи, нервово постукуючи пальцями по керму. Осінній дощ дрібно бив у лобове скло, а телефон у його руках світився одним єдиним чатом.

Макс.

Повідомлення прийшло кілька хвилин тому.

«Дене, булочки не купуй. А погодуй мою любов, прошу. Вона не їла. Хоча б вранці булочку. На обіді я передам гроші. Але не кажи, що це від мене. Ок?»

Ден важко видихнув і потер перенісся.

— Ідіот… — тихо пробурмотів він, але в голосі не було злості. Лише втома й жаль.

Макс десь ховався від усього світу, сам ледве тримався після того, що сталося, але все одно думав про неї. Про те, чи поїла Аделіна.

Ден зайшов у шкільний буфет і швидко накупив усього підряд: булочку з корицею, чай, шоколадку, ще якийсь сендвіч. Жінка за касою навіть усміхнулась:

— Для дівчини стараєшся?

— Не для своєї, — фиркнув Ден. — Для чужого кохання.

Коли він зайшов у клас, Аделіна сиділа біля вікна. У великому светрі, з розпатланим волоссям і телефоном у руках. Вона навіть не помітила, як він підійшов.

— Тримай, — Ден поставив пакет перед нею.

Аделіна підняла очі.

— Я не хочу.

— А я не питав.

— Ден…

— Їж.

Марта й Аліса переглянулись. Вони вже кілька днів бачили, як Аделіна буквально згасає. Вона майже не сміялась. Майже не говорила. Тільки постійно дивилась у телефон, ніби чекала дива.

— Я не голодна, — тихо сказала вона.

Ден стиснув щелепу.

— А він би зараз матюкався, якби почув це.

Аделіна різко підняла погляд.

— Ти з ним говорив?

Ден одразу зрозумів, що проговорився.

— Ні. Просто… знаю його.

Вона мовчала кілька секунд, а потім все ж відкрила пакет. Тепла булочка пахла корицею так по-домашньому, що в грудях раптом защеміло.

Аделіна відкусила маленький шматочок.

У цей момент телефон Дена завібрував.

Він опустив очі й побачив нове

повідомлення від Макса.

«Ну?»

Ден швидко сфотографував Аделіну, яка сиділа біля вікна з булочкою в руках, і скинув фото.

Підписав лише:

«Все. Я свою роботу зробив. Хай поїсть нормально, прошу.»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Дякую.»

І ще через кілька секунд:

«Вона дуже худа стала?..»

Ден прикрив очі рукою й тихо засміявся від безсилля.

Навіть зараз. Навіть зникнувши. Навіть десь у повній темряві свого життя — Макс Орлов продовжував любити її так, ніби це було єдине, що тримало його живим.

Макс довго дивився на фото, яке скинув Ден.
На ньому Аделіна сиділа в їдальні біля вікна. Перед нею — чай і та сама булочка з шоколадом, яку вона завжди брала ще восени, коли все було простіше. Волосся трохи розпатлане, очі втомлені, але вона все ж їла. І це чомусь стисло йому серце сильніше, ніж будь-яка небезпека останніх тижнів.