Розділ 16

Тиша, яка болить

Дощ ішов усю ніч.

Краплі билися об підвіконня так монотонно, ніби хтось спеціально не давав Аделіні заснути. Вона лежала, загорнувшись у ковдру, але сон так і не приходив. Телефон лежав поруч. Темний екран. Жодного повідомлення.

Макс зник уже майже тиждень.

І найстрашніше було навіть не це.

А те, що вона починала звикати до його відсутності.

Від цієї думки всередині ставало страшно.

Зранку будинок був незвично тихим. Оксана готувала сніданок, Дафна збиралася до школи, Денис пив каву біля вікна й щось читав у телефоні. Але всі поводилися надто обережно, ніби боялися сказати щось зайве.

Аделіна спустилася на кухню в великому худі й спортивних шортах, сонна й бліда.

— Доброго ранку, — тихо сказала вона.

— Доброго, сонце, — мама одразу поставила перед нею чай. — Ти майже не спала знову?

— Нормально все.

Денис підняв погляд від телефону й уважно подивився на доньку.

— Аделіно.

Вона завмерла.

— Що?

— Після уроків залишся вдома, добре?

Усередині все похололо.

— Чому?

Тато мовчав кілька секунд.

— Просто залишся.

І це «просто» налякало її більше за будь-які пояснення.

У школі було ще гірше.

Максове місце біля вікна залишалося порожнім. І кожного разу, коли Аделіна випадково туди дивилася, серце стискалося так сильно, ніби її знову кидали в холодну воду.

Навіть Ден сьогодні був тихий.

Марта сиділа поруч із Артемом на підвіконні в коридорі, але постійно краєм ока стежила за Аделіною.

— Вона зараз просто зламається, — тихо прошепотіла Марта.

Артем провів рукою по волоссю.

— Ні. Вона сильніша, ніж здається.

У цей момент телефон Аделіни раптом завібрував.

Усі троє одночасно повернулися до неї.

Дівчина різко дістала мобільний.

Невідомий номер.

Руки затремтіли ще до того, як вона відкрила повідомлення.

«Не бійся. Я живий.»

Світ навколо ніби завмер.

У грудях різко забракло повітря.

— Адель?.. — Марта вже підійшла ближче.

Аделіна дивилася на екран так, ніби боялася, що текст зараз зникне.

А потім нижче прийшло ще одне повідомлення.

«І перестань плакати ночами. Тобі не личить.»

Вона закрила рот долонею, відчуваючи, як очі миттєво наповнюються слізьми.

— Це він… — прошепотіла вона. — Господи… це Макс…

Марта одразу обійняла її.

Навіть Артем видихнув із полегшенням і тихо усміхнувся.

А Ден, який саме підійшов із коридору, глянув на екран і голосно сказав:

— Ну слава Богу. Живий дебіл.

Аделіна нервово засміялася крізь сльози.

Пальці тремтіли так сильно, що вона ледве змогла набрати відповідь:

«Ти мене до інфаркту доведеш, Орлов.»

Повідомлення прочиталося майже одразу.

І через кілька секунд прийшла відповідь:

Музика гупала так сильно, що підлога під ногами ледь вібрувала. Світло мигало червоним і синім, люди сміялися, танцювали, кричали одне одному щось просто у вуха, бо інакше нічого не було чути.

Аделіна стояла біля столу з напоями й намагалася хоча б на кілька хвилин перестати думати про Макса.

Не виходило.

Вона машинально перевіряла телефон кожні дві хвилини. Порожньо.

— Якщо ти ще раз подивишся в телефон, я його в тебе заберу, — Марта підсунулася ближче з коктейлем у руці.

— Я не дивлюся.

— Аделіно, ти буквально дивишся на чорний екран.

Аліса тихо засміялася.

— Вона зараз як дружина моряка, чесне слово.

— Дуже смішно, — буркнула Аделіна, але сама ледь усміхнулася.

Марта уважно подивилась на неї.

— Ти його реально любиш, так?

Це питання вдарило кудись прямо під ребра.

Аделіна опустила очі.

— Не знаю…

— Брешеш, — одразу сказала Аліса. — Коли людина не любить — вона не чекає повідомлення о третій ночі.

Аделіна мовчала.

Бо вони були праві.

Раптом десь із натовпу почувся голос Дениса:

— АЛІСОООО!

— О Боже, — Аліса закрила очі долонею. — Він знову.

Через секунду Ден уже стояв перед ними, розпатланий, веселий і трохи червоний після кількох банок енергетика.

— Алісо, ходім танцювати.

— Ні.

— Це не питання.

— Дене, відчепись.

— Я романтичний сьогодні.

— Ти лякаючий сьогодні.

Марта зареготала.

А Ден нахилився до Аліси ближче й тихо сказав:

— Ну будь ласка.

І щось у його голосі було таким щирим, що Аліса раптом перестала сміятися.

— Ладно… один танець.

— ЄЄЄС!

Він схопив її за руку й буквально потягнув у центр кімнати.

Аделіна дивилася їм услід і вперше за довгий час відчула щось тепле.

Її друзі теж були щасливі.

Хоч трохи.

— А де Артем? — раптом запитала вона.

Марта закотила очі.

— Десь ходить і злиться на весь світ.

— Через тебе?

— Через те, що в мене існує інстаграм.

Аделіна засміялася.

Але сміх швидко стих, коли вона побачила Артема біля вікна.

Він реально був злий.

І дивився прямо на Марту.

Точніше — на хлопця поруч із нею, який щось активно розповідав і явно фліртував.

— Ой-йой, — тихо сказала Аделіна.

— От саме «ой-йой», — пробурмотіла Марта.

— Тьомо зараз когось уб’є поглядом.

І ніби почувши це, Артем різко підійшов ближче.

— Марто. На секунду.

Хлопець поруч одразу замовк і обережно відійшов убік.

Марта схрестила руки.

— Що?

— Він тобі серйозно цікавий?

— Хто?

— Оцей.

— Артем, ти зараз як ревнивий чоловік після тридцяти років шлюбу.

— Я серйозно питаю.

Марта кілька секунд дивилася на нього.

А потім тихо сказала:

— А тобі яке діло?

І це зачепило.

По-справжньому.

У Артема аж щелепа стиснулася.

— Бо мені не все одно, ясно?

Навколо ніби стало тихіше.

Марта завмерла.

Вона ніколи не чула від нього такого тону.

Ніколи.

— Тьом…

— Я не вмію нормально говорити про це, — різко перебив він. — Але мене бісить, коли на тебе дивляться інші. Мене бісить, коли ти смієшся з кимось іншим. І мене бісить, що я взагалі про це думаю цілодобово.