Розділ 15

Тиша після нього

Школа ніби втратила кольори.

Минув тиждень відтоді, як Макс Орлов просто зник. Без пояснень. Без повідомлення. Без «до завтра».

І найгірше — ніхто нічого не знав.

Аделіна перестала нормально спати. Сиділа на уроках із порожнім поглядом, майже не відповідала на повідомлення й більше не сміялася так голосно, як раніше. Навіть тенісна форма висіла на ній якось інакше — ніби разом із Максом зникла частина життя.

Але цього ранку все було не про неї.

У коридорі стояла Марта, нервово стискаючи ремінець сумки. Вона втретє перечитувала повідомлення від Артема:

«Після уроків на дах. Треба поговорити».

І це «треба поговорити» їй зовсім не подобалось.

— Ти зараз дірку в телефоні зробиш, — пробурмотіла Аліса, підходячи ближче. — Що він написав?

Марта мовчки показала екран.

Аліса скривилась.

— Ой. Ну це або дуже добре, або дуже погано.

— Дякую за підтримку, — фиркнула Марта, але в голосі не було звичної впевненості.

Вона сама не розуміла, що відбувається між ними останнім часом. Артем став дивним. Ще більш закритим, ніж раніше. Він міг годинами мовчати, а потім раптом притягнути її до себе так, ніби боявся втратити.

І Марта боялась теж. Бо вперше хтось став для неї настільки важливим.

Увесь день тягнувся нестерпно довго. Аделіна мовчала біля вікна. Ден намагався жартувати, але навіть у нього нічого не виходило. Усі відчували: після зникнення Макса щось зламалось у їхній компанії.

Коли пролунав останній дзвоник, Марта повільно піднялась сходами на дах.

Вітер одразу вдарив у лице.

Артем стояв біля самого краю, спершись на металеву огорожу. Чорна косуха, скуйовджене волосся й сигарета в пальцях — він виглядав так, ніби сам став частиною цієї холодної осені.

— Ти мене кликав? — тихо сказала Марта.

Він обернувся. І вона одразу зрозуміла: щось сталося.

Артем повільно підійшов ближче. Його очі були втомленими, червоними від недосипу.

— Марто… — важко видихнув. — Я не знаю, як це сказати нормально.

У неї похололи руки.

— Кажи вже.

Кілька секунд він просто дивився на неї. А потім раптом різко притягнув до себе й уткнувся лобом у її волосся. Так міцно, ніби вона була єдиним, що тримало його на плаву.

— Я боюсь за нього, — хрипко прошепотів Артем. — Розумієш? Макс ніколи б просто так не зник.

Марта завмерла. Вона вперше чула в його голосі такий страх. Не злість. Не агресію. Саме страх.

— Артеме…

— Я дзвонив йому сто разів. Ден мовчить. Дорослі теж щось приховують. І мене це бісить! — він різко відступив, проводячи рукою по волоссю. — А найбільше бісить те, що я нічого не можу зробити.

Марта мовчала. Потім повільно підійшла й обережно взяла його за руку.

— Ти не один.

Артем гірко засміявся.

— Ти навіть не уявляєш, як мені зараз потрібні ці слова.

Вітер розкидав її волосся по плечах. Десь унизу шуміло місто, а тут, на даху, ніби існували тільки вони двоє.

— Ти мені подобаєшся набагато сильніше, ніж треба, Марто, — раптом тихо сказав Артем. — І це теж бісить.

Вона завмерла. Серце в грудях зробило якийсь шалений стукіт.

— Ти серйозно зараз це сказав?

— Ні, мені просто захотілось романтики посеред нервового зриву, — фиркнув він.

Марта нервово засміялась крізь сльози. А потім сама потягнулась до нього.

Їхній поцілунок не був схожий на той, що був у Макса й Аделіни. Не ніжний. Не обережний. У ньому було все: страх, злість, втома й бажання хоч за щось триматись.

Артем притиснув її ближче, ніби боявся, що вона зараз теж зникне.

І вперше за весь цей тиждень Марта відчула: можливо, вони ще зможуть пережити цю осінь.

У коридорі Аліса побачила Дена першою.

Він ішов до них із двома стаканчиками кави й пакетом булочок, намагаючись удавати, що все нормально. Але коли підійшов ближче, усмішка згасла.

— Новин нема? — тихо спитала Аліса.

Ден похитав головою.

— Поки ні.

— Дене… — Марта відійшла від Артема. — Він точно живий?

Ден на секунду відвів погляд. І цього вистачило, щоб усі зрозуміли — йому теж страшно.

— Так, — нарешті сказав він. — Живий. Але краще просто чекати.

— Я ненавиджу слово «чекати», — буркнула Марта.

Ден простягнув їй каву.

— Тримай. Подвійний карамельний. Ти коли нервуєш — стаєш ще страшнішою.

— Дебіл, — тихо фиркнула вона, але стаканчик взяла.

Артем сів на підвіконня й утупився в сіре небо.

Вересень був холодним. І вперше за довгий час їхня компанія відчула, що без Макса все стало зовсім іншим. Наче хтось забрав частину їхнього світу разом із ним.

Аделіна. Вечір.

Після школи вона сиділа в своїй кімнаті біля вікна. На ліжку лежала його хустка, яку він колись забув. Вона обережно взяла її, вдихнула запах. Вже слабкий, але ще знайомий.

Телефон мовчав.

За вікном починався дощ.

Вона не плакала. Просто дивилась на краплі, що стікали по склу.
Аделіна не помітила, як заснула.

Прокинулась від того, що хтось стукав у двері кімнати.

— Адель? — голос мами. — Ти вдома?

— Так, — хрипло відповіла вона. — Заходь.

Мама просунула голову в кімнату. Подивилась на худі в Аделіниних руках, на почервонілі очі. Нічого не сказала. Просто сіла поруч на ліжко й мовчала.

Так довго, що Аделіна майже заспокоїлась.

— Ти знаєш, — нарешті сказала мама. — Коли твій батько зник уперше... я теж сиділа біля вікна.

Аделіна подивилась на неї.

— І що ти робила?

— Чекала. І ненавиділа це слово.

— Воно й дурне.

— Дуже, — мама ледь усміхнулась. — Але знаєш, що я зрозуміла потім?

— Що?

— Чекання не робить тебе слабкою. Воно просто означає, що є заради кого чекати.

Аделіна закусила губу.

— А якщо він не повернеться?

— Повернеться, — мама погладила її по голові. — Бо він теж тебе чекає. Просто зараз не може цього показати.

Наступного ранку Аделіна прийшла до школи раніше.