Розділ 14

У палаті було холодно й темно. За вікном дощ лив уже кілька годин — без перерви, ніби забув, що таке зупинятися. Вітер іноді злісно бив у шибки, і Макс щоразу чекав, чи витримає скло. Запах мокрої землі та гнилого листя пробивався навіть крізь зачинені рами.

Макс лежав і дивився в стелю. Тіло боліло — особливо ребра, коли вдихав. Він зненавидів цей звук власного дихання. Але порожнеча всередині була гіршою. Вона не боліла. Вона просто була там, під грудьми, і нікуди не дівалася, навіть коли він заплющував очі.

Коли двері відчинилися, він навіть не повернув голови.

— У місті тихо, — сказав Денис, заходячи. Він виглядав так, ніби не спав дві доби. — Ті люди... вони зараз зайняті собою. «Щур» зник. Для всіх ти просто людина, яка випадково опинилась поруч.

Макс повернув голову до вікна. Не тому, що хотів щось побачити. Просто не міг дивитися на Дениса.

— А вона? — спитав. Тихо. Майже пошепки.

Денис сів на край ліжка. Помовчав.

— Аделіна не знає, де ти. Я сказав їй, що ти поїхав у справах, і зв'язку немає. Вона... вона ходить по кімнаті, дивиться на телефон. Тримається, але я бачу, що вона згасає.

Макс закрив очі. В ребрах знову кольнуло.

— Мені треба до неї, — сказав він. Голос був хрипкий.

— Ні, — різко відповів Денис. — Ти нікуди не підеш. Поки ти «невідомий» — ти в безпеці. Як тільки знову станеш Орловим, вони тебе дістануть.

Макс нічого не відповів. Він дивився у вікно, але не бачив ні дощу, ні вітру. Він думав про Аделіну, яка зараз десь там, за сотні метрів, чекає на людину, якої офіційно більше не існує.

Він не міг їй написати. Не міг прийти.

Денис пішов. Макс залишився один.

Телефон лежав на тумбочці — майже розряджений, але Денис його дивом зберіг. Макс піднявся на ліктях. Слабкість була такою, що перед очима попливло, але він усе ж узяв телефон.

Пальці тремтіли. Відкрив захищений месенджер, ту сторінку, де була тільки вона.

«Тиша не означає кінець. Я тут, у полоні обставин. Не шукай мене. Просто знай: я вистояв. Це мій останній пост. Далі — тільки шлях назад до тебе».

Натиснув «Опублікувати». Вимкнув телефон. Відкинувся на подушку.

І в цей момент за вікном почалося справжнє шаленство. Вітер ударив так, що скло задрижало. Макс здригнувся — не від страху, а від несподіванки. Скло трималося, але гуркіт був таким, що здавалося — зараз усе розлетиться.

Десь там вона читає, подумав він. Вона знає, що я живий.

Вітер вив. Макс заплющив очі й провалився в темряву.

У школі Артем і Ден забарикадувалися в роздягальні. Артем тицьнув телефоном під ніс Дену.

— Ти бачив це? «Останній пост у цьому житті». Що це означає?

Ден виглядав так, ніби його вдарили. Він потер перенісся.

— Це означає, що назад шляху немає. Він спалив усі мости.

Артем ударив кулаком по шафці. Глухий звук рознісся кімнатою.

— Він ідіот! Ми з ним з самого початку! Він не мав права...

— Ми нічого не можемо зробити, — перебив Ден. — Він хотів, щоб ми трималися осторонь.

Артем подивився на нього. В очах була лють. Але й безсилля теж.

— А Аделіна? Вона ж збожеволіє.

— Вона знає, — тихо сказав Ден. — Він написав це для неї. А нам залишив інше.

— Що?

— Мовчати. І бути напоготові.

Вони вийшли з роздягальні. Вітер за вікном знову вдарив по склу.

Аделіна стояла в кінці коридору. Вона щойно прочитала допис. Руки тремтіли, але сліз не було. Коли побачила Артема й Дена, вона пішла до них.

— Можна я буду у вас? — спитала. Голос звучав рівно, але надто рівно — так буває, коли людина тримається з останніх сил. — Дівчата почнуть питати, жаліти... я не витримаю.

Артем і Ден перезирнулися.

— Ходімо, — кивнув Ден.

Вони зачинилися в технічному приміщенні. Було темно, пахло пилом і металом. Аделіна сіла на стару лаву, закрила обличчя руками й нарешті видихнула.

— Він пішов, щоб нас врятувати, — сказала вона, не піднімаючи голови.

— Ми знаємо, — Артем сів поруч. — Ми тут. Ми нікуди не підемо.

Ден стояв біля дверей і слухав коридор.

Раптом затріщало шкільне радіо.

— Увага, учні! Нагадую, що незабаром наш традиційний осінній бал. Танці, атмосфера, святковий настрій — зробимо цей вечір незабутнім!

Аделіна здригнулася. Слово «бал» прозвучало як глузування.

— Вони будуть танцювати, — тихо сказала вона. — А він зараз...

Не договорила.

Ден відійшов від дверей.

— Директор нічого не знає, — сказав він. — Для них це просто свято.

— Тоді ми використаємо це свято, — Аделіна підвелася. Голос став твердим. — Якщо вся школа буде там, усі, хто полював за Максом, теж втратять пильність.

— Що ти задумала? — запитав Артем.

— Ми не танцюватимемо. Ми полюватимемо.

На балі Аделіна була не в сукні, а в чорному светрі та важких черевиках. Вона стояла біля входу й дивилася в натовп.

Артем зайняв позицію біля пульта. Ден — біля виходів.

І тоді вона побачила його. Чоловік у темному костюмі стояв біля запасного виходу. Не танцював. Не пив. Просто дивився.

Аделіна кивнула Дену. Той почав проштовхуватися крізь натовп. Артем вимкнув світло в коридорі. Хтось закричав. Почалася паніка.

Аделіна побігла.

Чоловік розвернувся й кинувся до технічного ходу. Але вона перехопила його біля самих дверей.

— Ти не підеш, — сказала вона.

Витягла з кишені телефон Макса. На екрані світилися докази.

— Це кінець.

Чоловік завмер. З-за рогу вискочили Артем і Ден.

Полювання закінчилося.

Коли приїхала поліція, Аделіна вийшла надвір. Дощ ущух. Зірки пробивалися крізь хмари. Вона дістала телефон і написала в закритий чат одне речення:

«Справу зроблено. Повертайся».

Вітер стих. Було тихо й холодно. Але вперше за довгі дні вона відчула, що може дихати.