Розділ 8

13 вересня 2025 року. Субота

Ранок у квартирі Аделіни почався незвично тихо.

​За вікном небо було світло-сірим, десь далеко внизу ліниво шуміли перші машини, а з кухні вже тягнувся неймовірний, затишний запах свіжої кави та гарячих млинців.

​Аделіна ще сонно ніжилася під теплою ковдрою, коли двері її кімнати тихо, майже беззвучно відчинились.

​— Спиш, красуне?

​Мамин голос звучав занадто хитро й бадьоро як для сьомої ранку. Аделіна ліниво відкрила одне око, мружачись від ранкового світла. Оксана стояла на порозі з красивим паперовим пакетом у руках і усміхалась так, ніби задумала якусь добру, але точно грандіозну авантюру.

​— Мам… що це таке? — прохрипіла дівчина сонністю.

​— Сюрприз.

​Аделіна піднялась на ліктях, остаточно прокидаючись.

​— Мамо, чесно, ти мене лякаєш зранку.

​— Та не драматизуй, тенісистка, — засміялась Оксана, підходячи ближче. — Я вчора після роботи забігла в один магазинчик і побачила її. І знаєш, одразу подумала про тебе. Просто не змогла пройти повз.

​Вона акуратно поклала пакет на край ліжка. Аделіна з цікавістю потягнулася вперед і повільно дістала вміст. Легка біла спідниця, всіяна ніжними синіми квітами, невагомо розсипалась по ковдрі, а верх сукні був глибокого, насиченого синього кольору — тканина приємно холодила пальці й виглядала просто чарівно.

​Дівчина заворожено завмерла, розглядаючи подарунок.

​— Мам… вона неймовірна. Справді.

​Оксана всміхнулась іще тепліше, милуючись реакцією доньки.

​— Одягни її сьогодні.

​— Навіщо? Ми ж просто з дівчатами збиралися погуляти парком.

​— Ага, з дівчатами, — мамині очі лукаво зблиснули. — А Максим там, звісно ж, абсолютно випадково опиниться, так? Суто збіг обставин?

​Аделіна моментально спалахнула рум'янцем і з головою сховала обличчя в м'яку подушку, глухо кричачи звідти:

​— Мааа-а-ам! Ну припини!

​— Що «мам»? — щиро засміялась Оксана, сідаючи на краєчок ліжка й обіймаючи доньку через ковдру. — Доню, я ж усе бачу. Бачу, як ти світишся останні дні. І він на тебе дивиться так, ніби ти — його особистий, цілий всесвіт, у якому нарешті зійшло сонце.

​Аделіна затихла, продовжуючи ховати обличчя, але потаємно усміхнулась у подушку. Серце від однієї лише згадки про Макса знову зрадницьки прискорило свій ритм.

​— Думаєш… йому сподобається? — тихо, ніяково запитала вона, ледь визирнувши з-під ковдри.

​Мама ніжно прибрала неслухняне пасмо волосся з її обличчя й зазирнула в її зелені очі.

​— Аделіно. Якщо цей хлопець дивиться на тебе закоханими очима навіть тоді, коли ти втомлена, в спортивному костюмі після виснажливого тренування, то в цій сукні він взагалі забуде, як дихати. Ось побачиш.

​— МАМО! — Аделіна знову почервоніла, але вже від щастя.

​Оксана тільки весело засміялась і підвелась із ліжка, прямуючи до виходу.

​— І ще одне, — затрималась вона біля дверей.

​— Що?

​— Не сиди весь день в інстаграмі й не перевіряй його повідомлення кожні дві хвилини. Жалій свій екран.

​Аделіна винувато опустила очі, крутячи в пальцях край ковдри.

​— Та я й не збиралася…

​— Ага, розказуй. Я ж бачила через прочинені двері, як ти вчора світилася й усміхалась телефону о першій ночі.

​— Це був загальний чат із дівчатами й хлопцями!

​— Ну звичайно, звичайно. Вірю, — підмигнула мама.

​У цей момент із кухні донісся гучний і трохи нетерплячий голос тата:

​— Оксано! Я вже машину в дворі прогрів! Якщо наші модниці ще годину збиратимуться — ми до вечора з цього району не виїдемо!

​— Уже йдемо, командире! — крикнула мама у відповідь і поспішила на вихід.

​Через сорок хвилин Аделіна нарешті стояла перед великим дзеркалом у коридорі. Нова сукня ідеально підкреслювала її струнку фігуру та тонку талію. Волосся м’якими, акуратними хвилями спадало на плечі, а легкий, ледь помітний блиск на губах робив її образ ще ніжнішим і тендітнішим.

​Вона глибоко й нервово вдихнула, намагаючись заспокоїти внутрішнє тремтіння. Бо десь глибоко в душі вона чітко знала: Макс сьогодні точно дивитиметься тільки на неї. Жодна інша дівчина для нього існувати не буде.

​Тато, побачивши доньку, яка вийшла з кімнати, театрально схопився обома руками за серце і притулився до стіни.

​— Все. Оксано, тримай мене, я не готовий до такого. Вона виросла. Моя маленька дівчинка виросла!

​— Денисе, ну припини цю драму, — усміхнулася мама, хоча в її власних очах теж блищали сльози гордості.

​— Ні, ну серйозно! — вигукнув тато, щиро розглядаючи доньку. — Якщо цей ваш Орлов сьогодні від одного погляду не втратить дар мови — я остаточно розчаруюсь у сучасному чоловічому поколінні.

​— ТАТУ! Ну годі тобі! — засоромилась Аделіна, взуваючи білі кеди.

​Він тільки добродушно засміявся, підхопив її сумку й відкрив перед своїми дівчатами вхідні двері.

​Осіннє повітря на вулиці зустріло їх приємною, бадьорою прохолодою. Свіже ранкове сонце яскравими золотими бликами ковзало по дахах будинків і жовтому листю на деревах. Аделіна сіла на заднє сидіння машини, міцно притискаючи мобільний телефон до грудей, наче якийсь скарб.

​І саме в цю секунду екрани інстаграму засвітився від нового сповіщення.

​Макс:

​«Доброго ранку, партнерко. Чекаю на нашу зустріч».

​Аделіна розпливлася в такій щирій, теплій усмішці, що мама, яка сиділа попереду, одразу все зрозуміла без жодних слів. Вона лише м’яко повернула голову.

​— Ну що там? — тихо, змовницьки запитала Оксана.

​Аделіна закусила нижню губу, ховаючи щасливий погляд у моніторі й швиденько набираючи відповідь.

​— Нічого особливого, мам… Просто ранок справді добрий.

​Але її серце, яке шалено калатало в грудях, уже давно говорило зовсім про інше. Воно кричало про щастя.

Аделіна ще раз покрутилася перед великим дзеркалом, обережно поправляючи край невагомої сукні. Синій верх красиво й дуже ніжно відкривав лінії її плечей, а легка квіткова спідниця романтично розліталася при кожному, навіть найменшому русі. Вона нервово прикусила губу, відчуваючи, як усередині все тріпоче, наче тендітна троянда під поривом вітру, і знову підняла телефон.