Розділ 7

12 вересня 2025 року

​У кімнаті Макса було тепло.

​За вікном уже зовсім стемніло, вечір повільно накривав місто прохолодним вересневим повітрям, а тут, серед приглушеного світла настільної лампи й ледь чутної музики з колонки, усе здавалося якимось надто близьким.

​Надто справжнім.

​Ноутбук із презентацією стояв відкритим на столі вже хвилин сорок, але ніхто до нього більше не торкався. Бо вони вже давно перестали навіть удавати, що говорять про навчання. Карта Лондона й слайди про культуру Англії здавалися чимось із зовсім іншого, неважливого всесвіту.

​Аделіна сиділа на краю ліжка Макса, підібгавши під себе ноги. Волосся м’якими хвилями спадало на плечі, а в очах усе ще блищали іскорки після недавнього сміху.

​Макс сидів поруч. Занадто поруч.

​Вона виразно відчувала тепло його тіла навіть тоді, коли він просто випадково торкався своїми пальцями її руки. Від цього дотику по шкірі щоразу пробігав ледь помітний електричний розряд.

​— Ми найгірші партнери для спільних проєктів, яких тільки можна знайти, — тихо, майже пошепки засміялась Аделіна, щоб хоч якось розрядити цю густу, солодку напругу в повітрі.

​— Чому це? — Макс повернув до неї голову, розглядаючи її обличчя так, наче бачив уперше.

​— Бо ми за дві години спромоглися вимучити аж один слайд. І той порожній.

​— Ну, зате титульний. І дуже красивий, — кутиками губ усміхнувся він.

​— Максиме, я серйозно. нам вліпить двійку твоя Олена Вікторівна.

​Він знову усміхнувся. І ця його усмішка останнім часом стала зовсім іншою. Не глузливою, не холодною, якою він зазвичай закривався від усього світу на шкільних коридорах. Вона була живою, теплою і призначалася тільки їй.

​Аделіна дивилась на нього й раптом зловила себе на дивній думці: вона вже майже не пам’ятає того колишнього, чужого й закригою Орлова. Цей хлопчина, що сидів навпроти в домашньому худі, став для неї чимось більшим, ніж просто однокласником.

​— Ти знову десь літаєш, — тихо сказав Макс, перериваючи її думки. Його голос став глухішим.

​— А ти знову дивишся так… що мені стає не по собі.

​Його погляд миттєво змінився, потемнішав і став серйознішим. У глибині його зіниць промайнув якийсь дитячий, неприхований страх.

​— Я тебе лякаю? — запитав він, і в цьому питанні було стільки щирої вразливості, що в Аделіни стислося серце.

​— Ні… — вона повільно похитала головою, не відводячи очей. — Не ти. Просто… коли ти настільки близько, моє серце поводиться як ненормальне. Я втрачаю контроль, Максе.

​Він тихо, важко видихнув. І щось у його погляді в цю секунду ніби зламалося остаточно. Той міцний бар’єр, який він так ретельно й довго будував навколо своєї душі, просто розсипався від її чесних слів.

​Макс повільно, майже невагомо посунувся ще ближче. Настільки, що Аделіна відчула лоскотне дихання на своїх губах. У грудях усе миттєво перехопило, а горло стисло від солодкого очікування.

​Він обережно, ледь торкаючись, провів кінчиками пальців по її зап’ястку, повільно повів долонею вище — по ліктю, до самого плеча, ніби даючи їй час, ніби запитуючи дозволу й перевіряючи, чи вона не відсахнеться, не втече, як зранку біля школи.

​Але Аделіна не рухалась. Вона заворожено дивилася на його губи, дихаючи через раз, боячись сполохати цей момент.

​Його великі, теплі руки обережно лягли їй на талію, притягуючи трохи ближче. Вона судорожно, нервово видихнула і, шукаючи опору, мимоволі міцно вчепилася пальцями в щільну тканину його чорного худі.

​Макс нахилився до самого її обличчя.

​— Аделіно… — прошепотів він прямо в її губи.

​І від того, як м’яко й інтимно він вимовив її ім’я, по всьому тілу прокотилася хвиля гарячих мурашок. Він заплющив очі й ніжно торкнувся своїм чолом до її чола. Так близько, що весь світ за межами цієї кімнати просто перестав існувати. Ще секунда, один крихітний рух — і між ними нарешті зникне ця остання, нестерпна межа.

​Аделіна теж заплющила очі, повністю віддаючись цьому моменту. Серце калатало у грудях так шалено й гучно, що, здавалося, він чує кожен його болючий удар.

​Макс повільно нахилився ще на міліметр, ловлячи її подих, збираючись нарешті її поцілувати — так, як обоє мріяли весь цей шалений тиждень…

​І саме в цей момент двері кімнати з гучним клацанням різко відчинились.

​— Максиме, я там принесла вам…

​Олена Вікторівна миттєво замовкла, застигши на порозі з великою тарілкою, на якій стояли чашки з чаєм та домашнє печиво. Але найгірше було те, що прямо за її спиною в коридорі стояли Денис та Оксана, які якраз піднялися з кухні, щоб забрати доньку додому.

​Запала тиша. Абсолютна, дзвінка й оглушлива тиша. така, від якої закладало вуха.

​Макс відсахнувся назад так різко й блискавично, наче його вдарило струмом, ледь не перекинувши стілець і ледве не зачепивши край робочого столу. Аделіна моментально, за долю секунди спалахнула густим пунцовим рум'янцем від щік до самої шиї і судорожно опустила очі долівку, гарячково розгладжуючи спідницю.

​Олена Вікторівна кілька разів розгублено кліпнула, переводячи погляд з розпатланого сина на зніяковілу Аделіну, яка була готова крізь землю провалитися.

​Потім вчителька біології дуже повільно, стримуючи посмішку, поставила тарілку на тумбочку біля дверей і тихо, з легкою іронією промовила:

​— Ну… презентація у вас, я погляну, йде надзвичайно продуктивно. Матеріал засвоюється на практиці.

​Макс просто закрив обличчя обома долонями, тихо стогнучи від сорому.

​— Мамо… ну будь ласка.

​Тато Аделіни, Денис, який стояв позаду всіх, закусив губу і з усіх сил намагався не заридати від сміху, ховаючи обличчя за маминим плечем. Оксана ж просто мовчки дивилась на свою доньку тим самим особливим материнським поглядом, у якому зараз змішалося геть усе: і легке здивування, і безмежна ніжність, і німе, переможне «ну я ж тобі казала, а ти тікала».

​Аделіні хотілося провалитися на нижній поверх. Чесно. Прямо тут і прямо зараз розчинитися в повітрі.